Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ні.

— Чому? Вона ж, напевно, тебе шукала. Питала про тебе. Хотіла тебе бачити.

— Так, але я пам’ятав, як її вдарив, коли їй було дванадцять років.

— Ну то й що? — подав голос хлопчак, — Інший на твоєму місці просто вбив би. Якби знали, що то вона трактир підпалила — точно прибили б, як муху…

— Хто ти такий, Стократе? — тихо запитала Світ.

— Бурлака.

— Я раніше не вірив, що ти на переправі поклав вісьмох вершників, — знову подав голос хлопець. — Думав, брешуть.

Вона подивилася туди, звідки вітром несло охололий дим.

— Там уже, мабуть, щось вирішилося.

— Можливо, — Стократ легко піднявся. — Світ, ти знаєш, куди вчитель міг повести твоїх… синів володаря?

— У мисливський будиночок. Якщо туди, то їх уже знайшли.

— А ви, двоє, де ви збиралися ховатися, куди тікати?

Світ не відповіла.

— Хотіли переправитися через Світлу, — знехотя обізвався хлопець. — Піти в ліси…

— А там що робити?

— Не знаю. Просто хотіли звідси втекти.

Стократ красномовно похитав головою. Світ стрепенулася:

— Це я винна. Це я придумала цю втечу…

— Не знаю, на лихо чи на щастя, — пробурмотів Стократ. — До світанку ще кілька годин…

— Куди ти? — з тривогою спитала Світ.