Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Я шукаю волоцюгу з мечем, — сказав хрипкуватий голос. — Він сьогодні вранці увійшов у місто. Його бачили при брамі.

— Ти щодня шукаєш свого волоцюгу, — пробурмотіла служниця. — Хіба мало людей ходить по дорогах з мечами? Забрів тут один, я його раніше не бачила, он він спить у кутку, подивись, якщо хочеш.

Близько простукали черевики. Відсунувся край завіски. Стократ лежав, прикривши лице полою плаща, і йому снилося, що над ним схиляється Една.

— Я зрозуміла, в чому була моя помилка, — сказала Една в його сні. — Нема сенсу возитися з багаттячками, з вугіллячком, потрібний по-справжньому потужний вогонь. І, коли стоїш збоку, можна побудувати тільки міраж, ілюзію. Так ніколи не зробиш нічого справжнього. Щоб вийшло, треба зайти всередину, в саме серце багаття.

— Не ходи в палаючий дім, — сказав Стократ у своєму сні. — Ти ж усе виправила. Не ризикуй більше.

— Не можу, — сказала Една. — У моїх батьків є дім, і в братів — у кожного по будинку, і в сестри є сад зі ставком та іграшковим човном. Але я не можу зупинитися. Розумієш, якщо я перестану це робити — навіщо мені тоді жити?

— Мені треба прокинутися, — сказав Стократ.

Він поворухнувся й сів. Наспівувала служниця, протираючи столи, в обідній залі було порожньо й пахло квашеною капустою.

— Тут хтось був, поки я спав? — запитав Стократ.

Служниця похитала головою.

Він устав, умився й пополудні вийшов з міста крізь західну браму. І в місті, і в передмісті йому траплялися нетутешні, ніби придумані будинки, з вигадливим різьбленням на фасаді, з флюгерами й ґратами, з квітами в підвісних вазонах та з ажурними терасами. Вони дивно сприймалися серед інших, звичайних, збудованих руками, зусиллями, майстерністю будівельників та зодчих. На околиці передмістя у дверях дірявої руїни стояв хазяїн у брудному фартусі й не поспішаючи колупався в носі.

— Поклич Едну, злидень! — крикнув йому, пробігаючи мимо, жвавий ремісник.

— Я тобі покличу! — гаркнув багатий сусід з будинку, що впритул прилягав до халупи. — Я тобі так покличу, що світа білого не побачиш…

— Краще діряве, але своє, — погодився чоловік у фартусі. — Воно, бач, не чарівне, за нього потом-крівцею плачено… Та й що, як підпалиш, а воно в неї не вийде? Ану ж не погасить?!

Стократ ішов далі, подумки благаючи всіх божеств, відомих і невідомих, пощадити дівчину в палаючому будинку.

Нехай у неї вдасться.

Розділ п’ятий

СВІТ

Світ дивилася на нього поверх багаття:

— Ти так з нею і не зустрівся?!