Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Що ти вмієш робити?

— Нічого, — сказала дівчинка зухвало, і Стократ забрав своє каяття назад: щоб зробити її покірною, одного дня тяжкого шляху виявилося мало.

— Вона вміє показувати ілюзії у вогні, — сказав він трактирникові. — Люди збиратимуться спеціально, щоб на таке подивитися, от побачиш.

Трактирник погодився, хоч і без певності в голосі. Стократ сів разом з Едною за дальній стіл, і молодий слуга негайно приніс їм горщечок з кашею.

— Я не можу просто покинути тебе на дорозі, — сказав Стократ.

— Чому? На дорозі взяв, на дорозі й покинь. Що тут такого?

— Ти не така везуча, щоб одвертатися від подарунків долі.

— Гарний подаруночок, — зітхнула вона. — Що ж. Тільки сьогодні я нічого показувати не буду, втомилася. Завтра покажу.

Стократ не став її примушувати. Трактирник пропонував йому кімнату, але Стократ, не бажаючи його обтяжувати, ліг на матраці в кутку обідньої зали, а поруч на іншому матраці вже сопіла Една.

Він прокинувся серед ночі від запаху диму. Уся нижня зала була затягнута ніби серпанком, який щосекунди густішав. Стократ схопився — Едни на місці не було. Він схопив свій меч — у цю мить на другому поверсі заголосили, і посипалися вниз постояльці.

Трактир загорівся весь і зразу, людям дивом удалося врятуватися, і тільки деякі встигли прихопити з собою речі. Люди стали ланцюжком і передавали одне одному цебра, але дерев’яний будинок палав так потужно, що дуже скоро всі від нього відійшли, в останню хвилину випустивши зі стайні коней.

Трактир стояв на відлюдді. До лісу лишалося сто кроків, але пора була волога, й іскри, падаючи, гасли в мокрій траві. Люди стояли й дивилися; трактирник не кричав, не плакав, не проклинав, а просто здивовано спостерігав, як іде з димом усе, що вчора було звичним і надійним, як горить вогнем його добро, статус і сенс.

Стократ метався в юрбі, шукаючи Едну. Дівчисько пропало. У ту хвилину, коли він, не знайшовши її, відчув жах, а пожежа досягла свого піку, — у цю саму хвилину юрба раптом зойкнула. Будинок, охоплений вогнем, чудесно змінився: виросли мармурові колони, повиті плющем, виріс третій поверх з квітучим садом на ньому, заблищали вікна, такі величезні, наче архітектор нічого не знав про зиму. Міраж був яскравий і виразний, проте короткий: через кілька хвилин обрушився дах, і примарний будинок пропав разом з колонами, плющем і садом.

Стократ натрапив на Едну в самісінькій гущавині очманілого натовпу. Схопив за руку й потяг геть. Дівча не пручалося.

Він повів її далеко в ліс, куди ледве пробивалися сполохи. Притис до дерева.

— Це ти підпалила?

— У мене знов не вийшло, — прошепотіла вона.

— Це ти підпалила дім, де тобі дали притулок?!

— Можеш мене вбити, якщо хочеш.

Він її пустив. Една стояла, притулившись до дерева спиною, і жалюгідно всміхалася в червонуватій темряві.