Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Халупу вже охопив вогонь до самого похилого даху. Її підпалили з чотирьох сторін, сумнівів у цьому було мало. Поряд, задкуючи від вогню й знову підбираючись ближче, стояла сім’я: чоловік, жінка з дитиною на руках, баба з трохи старшою дитиною, підліток з козою на мотузці. Коза перебувала в містичному трансі.

Що-небудь рятувати тут було пізно. Ніякий ланцюжок з цебрами не міг би погасити цього полум’я. Хата стояла осторонь від інших, сусіди не поспішали допомагати, просто стояли коло своїх воріт і теж дивилися…

І раптом налетів вихор. Вогонь завив і рвонув до неба. Люди відсахнулися, Стократ прикрив лице долонею, захищаючись од жару…

І крізь пальці побачив.

Язики вогню зімкнулися високим дахом. Червоним спалахнула черепиця. Налилися світлом кам’яні стіни, розкрилися вікна, піднялися димарі. Іскрою спалахнув флюгер. Халупа розсипалася, стаючи вогнем і попелом, а з вогню виткався, склався, виріс будинок, гарний і міцний, дивний у своїй надлишковій, непрактичній красі.

Іскри згасли в небі. Дим розвіяло поривом вітру. Будинок залишився, він не був ні міражем, ні ілюзією.

Погорільці, пригорнувшись одне до одного, не сходили з місця. Не ворушився й Стократ.

Смикнулася віконниця на другому поверсі будинку. Розчинилося навстіж вікно, випустивши кінчик білої фіранки. Минула хвилина; відчинилося вікно на першому поверсі. Потім урочисто й без скрипу відчинилися важкі двері. На порозі стояла дівчина в простому полотняному платті з пропаленою пеленою.

— Ласкаво просимо, — сказала хрипкувато й буденно і провела по обличчю чорною ганчіркою, яка більше не очищала, а тільки бруднила. — Заходьте.

— Чудо! — перша закричала жінка і впала навколішки. — Чудо, чудо!

Стократ позадкував. Він дивився на будинок, не вірячи, що той простоїть довше хвилини. Що він не розпадеться й не перетвориться знову на згарище. Що він не розтане й не розіб’ється, як віддзеркалення на воді.

Він обійшов будівлю навколо — добре, що тин у багатьох місцях був повалений. Приклав долоні до стін і зрозумів, що це камінь, твердий, холодний, тесаний, який важко добути й доставити.

Коло входу, на ґанку і в самому домі вже галасували щасливі погорільці та їхні сусіди.

— Дякуємо, Едно! — кричало одразу кілька голосів. — Дякуємо, невже це наше?! Ти великий маг, слава тобі, Едно!

Стократ вийшов з палісадника. У натовпі заплакало немовля, його мати урвала славослів’я й нарешті зайшла у свій новий будинок. Една стояла, на голову вивищуючись над усіма, велика, дуже худа, з попелом у розпущеному волоссі. З одного боку волосся помітно підсмалилося.

Вона стояла до Стократа спиною — майже в тому самому місці, де п’ять років тому сиділа, підібгавши під себе ноги, і гралася єдиною монеткою на розстеленому в поросі клаптику.

Він щільніше загорнув плаща, приховуючи піхви з мечем, і відійшов до міських воріт. День тільки починався, у місто йшли працівники, з міста виїжджали подорожні, Стократові вдалося змішатися з натовпом і зайти разом з іншими на знайомі вулиці. Він не міг зосередитися, не міг додумати до кінця ні єдиної думки. Здавалося, що найстрашніше — зустрітися з Едною віч-на- віч, і він вирішив не зупинятися в місті, а пройти його наскрізь, вийти з протилежних воріт і скоріше піти на захід.

Але в нього підкошувалися ноги.

За кілька монет він найняв куток у маленькому трактирі, попоїв гарячого й знову ліг спати. Йому не спалося: марився запах диму. Він уявляв: дівчина заходить до будинку, і його підпалюють з чотирьох сторін. «Починати треба раніше, коли вогонь набирає сили. І не згущати ривком, а вести плавно. Дочекатися, коли стане зовсім жарко — і отоді…» Що тоді? Коли стоїш у палаючому будинку і над головою тріщить покрівля? Коли в тебе тліє волосся? Тоді ти будуєш будинок з вогню і знаєш, що можеш помилитися…

У цю пору в трактирі було мало народу. Тихенько наспівувала служниця, протираючи столи. Стократ лежав за завіскою, укрившись вогким дорожнім плащем. Він уже засинав, уві сні йому чулося, як відчиняються двері, як стукають по дерев’яній підлозі важкі міцні черевики.