Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Слухай, це не ілюзія. Я все виправлю, я знаю, де помилилася. Починати треба раніше, коли вогонь набирає силу. І не згущати ривком, а вести плавно. Дочекатися, коли стане зовсім жарко — і отоді…

Стократ її вдарив. Еднина голова хитнулася і стукнулась об стовбур. Дівчисько замовкло.

Стократ зціпив зуби. Бити її було марно й негідно. Бити її, коли трактир, що багато років належав добрій людині, вже згорів. Бити маленьку, безпомічну, божевільну підпалювачку…

— Я все виправлю, — прошепотіла вона і втягла носом кров.

— Хай буде проклята та година, коли я не пройшов мимо, — сказав Стократ, повернувся й покрокував геть.

Йому не було чим допомогти трактирникові. Він не був ні багатієм, ні будівельником, і нітрохи не вмів утішати. Він би посоромився дивитися цій людині в очі — бо він же сам привів у її дім лихо. Тому Стократ пішов не прощаючись, і потім у Староводді балакали, що він загинув при пожежі.

Минуло п’ять років. Він опинився тут випадково — ішов по сліду вбивці, що багато років чинив розбій на кордоні Нагір’я та Вивороту і тікав од стражників то на один, то на другий бік. Коли банду було нарешті розбито, Стократ ішов за ватажком два тижні не відстаючи, і догнав аж на краю Староводдя.

— Яка честь для мене, — сказав змучений гонитвою розбійник. — Видно, за мою голову тобі пообіцяли добрі гроші?

— Ні шеляга, — зізнався Стократ.

Він зітнув розбійникові голову, випустив полонену душу в тіло ящірки, що грілася на сонечку, і пішов через ліс навмання, довіряючи тільки чуттю. Опівдні він вийшов на свіжу вирубку, і ще за годину вийшов до руїн трактиру.

Як згорів він п’ять років тому — так на цьому місці ніхто нічого й не будував. Чорний кістяк подекуди поріс травою, березка обплела горілі східці. Стократ відчув себе дуже старим — старим, немічним і хворим.

Ледве тягнучи ноги, він пішов далі. Минув трактир, вийшов на роздоріжжя; десь ділися халупи, що стояли тут раніше, тепер на їхньому місці громадилися добротні кам’яні будинки, а на чільному місці височів величезний будинок з колонами, повитими плющем.

Стократ довго стояв перед ним не ворушачись, і його тінь повзла в пилюці, мов стрілка сонячного годинника. Колони з сірого мармуру (звідки мармур у Староводді?!), третій поверх з терасою й садом, а вікна великі, проте в міру. Будуючи цей дім, архітектор пам’ятав, що зими в цих краях бувають люті, а спробуй обігріти такий палац! Стократ підняв голову й побачив чотири димарі з червоної цегли, прикрашені мідними фігурками.

Відчинилася брама. У двір будинку, оточеного сараями й прибудовами, в’їхав цілий обоз — три вантажені вози, двоє вершників і з ними ціла юрба піших. Вибіг слуга, чимось знайомий Стократові, почав роздавати вказівки. Відбилося сонце у вікнах, відчинилися дубові двері на вулицю, вийшов знайомий трактирник і з легким уклоном зустрів даму, що побажала зайти через парадний хід…

На щастя, трактирникові очі були прикуті до шляхетної гості, й він не помітив Стократа в його запилюженому дорожньому плащі.

Якому безумцеві спало на думку посадити на даху дерева? Скільки грошей і сили мало піти на будівництво! Це ж не кожний володар живе в такому палаці! Це красиво й незвичайно, це вражає уяву, але хто ж зважився на дивовижні розтрати, хто побудував трактир так непрактично й дивно? Стократ прогнав дику думку, що з’явилася найперша, повернув у бік Старовода і йшов цілу ніч не зупиняючись.

На світанку він попоїв і ліг спати в лісі, розраховуючи прокинутись опівдні. Вийшло по-іншому: запах диму, задушливий і їдкий, добрався до його ніздрів і змусив з жахом підскочити на розстеленому плащі.

Він не помилився: зовсім неподалік горіло, горіла житлова споруда, на околиці, коло дороги, він бачив за стовбурами відблиски вогню.

Не знаючи, навіщо, він поспішив на вогонь. Чи можна було когось урятувати? Чи можна було допомогти?

Він вискочив з-за стіни кущів — і зупинився.