Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Дивне ім’я.

— Це не ім’я, а прізвисько. Я теж підкинутий, тільки мені пощастило трохи менше. Мене знайшов у лісі лісоруб і приніс до притулку.

— Справді? — вона навіть піднялась на лікті. — А як… як вийшло, що ти став чаклуном?

Стократ розвів руками.

— Не знаю. У дитинстві не був.

— Я колись бачив чаклуна на ярмарку, — сказав хлопчак. — Він показував картинки у вогні. Знаєш, такі… видива.

Стократ кивнув.

— Знаю. Ти стеж за багаттям… Я розповім.

Розділ четвертий

ВОГОНЬ

Дівчинка сиділа на узбіччі. Перед нею в поросі лежав клаптик з єдиним мідним грошиком, і вона раз по раз його перекидала, ніби сподівалася приманити удачу. На вигляд дівчинці було років дванадцять, очі її запали, долоні чорніли від попелу. Жебракувати в Староводді було суворо заборонено, тому дівчинка сиділа на узбіччі з відсутнім, навіть безтурботним виглядом, тільки іноді поглядаючи на перехожих і проїжджих — з надією. Але всім, хто йшов чи їхав по дорозі, було в той вечір не до неї.

Стократ вийшов з міста й попрямував далі, на схід. Він пройшов повз дівчинку й повернувся. Грошей у нього з собою не було, але був запас хліба й сиру в торбі.

— Де твої батьки?

Дівчинка подивилася на нього знизу вгору і в першу мить подумала, що він стражник.

— Вони на ярмарку. Я їх чекаю.

— Придивися, — сказав Стократ. — Таким, як я, брехати не треба.

Дівчинка помовчала. Руки її, замазані попелом, бездумно гралися грошиком на клаптику.

— Я вперше бачу такого, як ви, — зізналася вона.

— Де твої батьки?

— Вдома. Тобто, там, де дім був. Бачите, мене вигнали за те, що я спалила наш дім.