Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Від дотику Світ засичала, вигнулася дугою, і в ту ж мить на шляху зацокотіли копита, а в місті задзвонив дзвін. Він дзвонив істерично, заполошно, а диму ставало все більше, він закривав уже півнеба, і по шляху, що йде вздовж яру, мчали, підхльостуючи коней, невидимі люди…

Крапля настойки впала й запінилася, знезаражуючи рану.

— Що там? Що відбувається?!

Стократ мовчки вилив рештки настойки в кухлик з водою і дав Світ напитися. Це були жорстокі, але дієві ліки.

— У мене… усе згоріло в горлі. І в грудях…

— Минеться.

— Дарма ти мене мучиш. Я все одно вмру.

Стократ ширше розкрив свою сумку. На дні лежала, перекладена сухими травами, чиста сорочка.

— Перевдягнись.

— Може, це люди з Вивороту, — прошепотіла Світ. — Або з Приріччя. Але ж не можуть вони так скоро… Що там сталося, чаклуне?!

— Перевдягнись.

Здається, він здобув над нею слабеньку, але владу. Принаймні вона вже не погрожувала, що запхне його язика в непристойне місце, а, відвернувшись, насилу стягла подерту, заплямлену кров’ю сорочку. Стократ знову побачив карту Населеного Світу в неї на спині й на плечах, і далекі береги крайнього сходу й заходу — на ребрах. Південний край Світу йшов униз, під пояс, два північні півострови наче обіймали дівчину за плечі. Рана на місці столиці Грана виділялася напухлим рубцем. Стократ насупився.

Світ через голову натягла його сорочку, яка доходила їй аж до колін. Затягла комір так туго, як тільки змогла; зілля подіяло, вона перестала тремтіти, і біль, здається, притупився.

— Слухай уважно, — сказав він, дивлячись їй у спину. — Ти залишишся тут. Призначаю тебе ватажком загону. Ти простежиш, щоб твій… щоб Дан ніде не дівся. А я піду й довідаюся, що там.

Різанина почалася миттєво, без причин і приводів, без підготовки й без сенсу. Десь узялася юрба ремісників, ще вчора мирних і задоволених життям. Чомусь вони були зранку п’яні, несподівано спалахнули люттю й рушили на володаря, котрий ані на секунду не припускав такого перебігу подій. Перебили стражників на посту, підпалили будинок; тут основні сили володарської варти повернулися з патрулів. Це вони мчали на конях повз яр, коли Стократ обробляв рану Світ.

Отут би бунт мав би й згаснути. Проте стражники, замість слідства та допитів, накинулись на село, не милуючи нікого й не розбираючи правих та винуватих. Уже в передмісті Стократ став свідком побоїща й ледве встиг урятувати від мечів літню жінку та дівчинку-підлітка. Урятовані втекли, а Стократ вніс свою лепту в криваві події того дня, залишивши на місці нещасливого стражника.

Цей стражник був простий чесний трудяга. Стократ так і не зрозумів, що за крива доля перетворила його на вбивцю. Душа стражника пішла в придорожню траву, а Стократ увійшов у місто, зціпивши зуби й чекаючи біди.

Володар Гран, скривавлений і озброєний, мчав на чолі загону своєї варти. Побачивши Стократа, спинив коня.

— Де ти був, чаклуне?!

— Я шукав твою дочку.