Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Убивати свідків, — наказав чоловік у шоломі, його голос звучав глухо, і слова важко було розрізнити крізь тупіт і крики на вулиці. — У всьому, що тут сталося, винні бунтівники, будь вони прокляті, завтра повісити не менше десятка! Коли знайдуть дівчисько, хай її до мене не ведуть, а переправлять одразу в Приріччя… Куди вона тікала в пошуках захисту… Але мені доповісти негайно!

Один з його слухачів схилив важку голову й повернувся на вулицю, де, як і раніше, билися й кричали. Чоловік, що давав накази, глухо загарчав, коли бинт стяг йому руку, і, напевно, під шоломом скривився.

— Мій пане, з Вивороту поки що звісток немає, — сказав другий його слухач.

— Занадто швидко заварилася каша, — чоловік у шоломі знов загарчав і відштовхнув слугу. — Солодкий шматок дістається тому, хто не ловить ґав…

Стократ зрозумів: як він зараз не втече, то має шанс засмажитися. Навряд чи розмова, яку йому випало підслухати, була того варта.

У цю мить хвіртка смикнулася на останній завісі, і у двір, освітлений пожежею, забіг ще один у плащі з гербом Приріччя.

— Ваша милість, її немає в замку! Слуги брешуть, що вона втекла ще вчора!

— Шукати! — гаркнув чоловік у шоломі. — Шукати в замку, на околицях, хто знайде — озолочу! Прочешіть поля, розпитуйте місцевих, катуйте, якщо треба, — знайдіть дівчисько негайно!

І, стискаючи меч лівою рукою, він вискочив на вулицю в ту саму секунду, як у будинку за Стократовою спиною завалилася покрівля.

Зірок цього вечора не було. А якби були — в диму їх би ніхто не побачив.

Древній Виворіт, зелені поля й родючі сади. Мирна країна на лівому березі Світлої. Ти бачив розквіт і занепад, однак не бачив ганьби: сьогодні володаря Вивора замкнули в підземній кімнатці, наче злодія напередодні суду. Володаря Вивора зв’язали по руках і ногах, наче залізних дверей та сліпих кам’яних стін замало.

Чому юрба городян не повстала, вимагаючи справедливості? Чому не зібралися селяни, бажаючи бачити молодого володаря? Ворон поморщився: думки його текли гладенько й масляно, на ходу складаючись чи то в жалісну пісню, чи в надмогильний плач. Ба більше: він бачив рядки розбитими на абзаци, і чув запах чорнила й паперу, і знав, як пояснити молодим учням прості правила, за якими заноситься на папір ритмічно влаштований текст.

Там, під склепіннями Шкіл, інше життя. Тут немає ні чорнила, ні ритму, і пахне інакше, од смороду сечі та гнилі вивертає нутрощі. І що Ворон собі думає?! Ні селяни, ні городяни гадки не мали, що молодий володар повернувся. Влада у Вивороті давно належить дядькові, а в майбутньому — Шивару, і винен у цьому тільки Ворон. Він кинув владу, як повіддя, в чужі руки, і виїхав учитися. Вивчився? Молодець.

Він сидів на оберемку сіна, такому нікчемному, наче його й не було. Кімнатка обладнана віддушиною, проте здавалося, що повітря нерухоме: воно загусло, як смола, і закарбувало в собі благання й молитви всіх, хто раніше чекав тут суду: справедливого чи ні, скорого чи знущально-довгого. Закарбувало сморід і слова, сни й лайки, піт, надію, каяття, голод. Далеко під куполами Золотої Школи висився стовп світла, там у спокої й зосередженості лягали чорні знаки на біле полотно. Чи вдавить чобіт перо дохлого птаха в осіннє багно, чи накидає художник двома-трьома лініями профіль закоханої дівчини — це знаки, це Населений Світ, у якому все відбувається одночасно…

«Я ніколи не почував себе володарем, — подумав Ворон. — І батько, і Дага впоралися б краще. Навіть тепер: я засмучений, що не виконаю свого обов’язку перед Школою, проте власна доля тривожить мене значно більше. Це сумне, ганебне відкриття: виявляється, я так боюся смерті. Але ж умираючи, справжній володар горює тільки через діяння, яких не встиг зробити, та обіцянки, яких не встиг виконати…»

Він спробував змінити позу: руки й ноги затерпли, він їх не відчував. «Якби мене стратили на майдані, — подумав він, — вийшло б гідне завершення життя. Але мене, скоріше за все, стратять тихо, і кров не проллється. Мене трохи лякає таке формулювання, дядьку.

Хоч би вистачило сили не показати свого страху», — подумав він і міцно заплющив очі.

Здригнулися стіни. У замку щось відбувалося — там, за стінами, били копита, тупотіли ноги, ніби багато людей зібралося, щоб іти на війну. Або піднімати повстання. Або звільняти з темниці законного володаря. Хай буде так, мовчки заблагав Ворон. Хай би вони отямилися й прийшли відновити справедливість!

Але тупіт пролунав і зник. Знов стало тихо, і Ворон злизнув єдину сльозу — соромитися було нікого, а пити хотілося.

— Іди звідси! Не займай мене! Не підходь!