Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ти захворіла?

— Ні! — вона здригнулася, всім своїм виглядом повідомляючи: так.

— Що з тобою?

— Нічого!

Вона сильніше згорбилася, тіло її говорило: погано. Мені дуже погано й страшно, і річ навіть не в заміжжі. Щось інше сталося, щось погане, а у світлі скорого заміжжя — нестерпне…

Хлопець похмуро мовчав. Він розумів ще менше, ніж Стократ. Він дружив з цією дівчинкою, мабуть, змалку, він грався з нею в м’яча, і одного чудового дня опинився в ролі охоронця й зброєносця, а по-простому — викрадача, і якщо (коли) їх піймають — Світ вислухає докори, а хлопчика повісять на майдані…

— Ти довіряєш своєму другові? — обережно запитав Стократ.

— Так, — відповіла вона без вагань, і тіло сказало: так. — А що?

— Він знає про тебе все — чи є щось таке, що ти приховуєш?

Червоні плями на її білих вилицях розлилися, вкриваючи лице й вуха. Вона відвела очі — і знову втупилася в Стократа, не бажаючи визнавати слабкості.

— Він знає про мене все, що чоловікові пристойно знати про пристойну дівчину. Далі?

— Тебе морозить, — сказав Стократ.

Її справді трясло, і дедалі дужче. Ніж у її руці танцював.

— Якщо ти занедужала — я, скоріше за все, можу допомогти, — сказав Стократ, дивлячись, як кінчик ножа виписує вісімки. — Я знаю цілющі трави й вмію їх застосовувати, будь спокійна. Але тобі треба в ліжко. Давай пошлемося на твою хворобу й відкладемо весілля…

— Цього весілля не буде!

— Світ, я тебе розумію, — сказав він якомога м’якше. — Але ти відповідаєш не тільки за себе, але й за добро цілого краю…

— Блювати хочеться від твоїх карамельних слів.

— Світ, ти дочка володаря…

— Та не дочка я! — викрикнула вона з розпачем. — Я підкинута!

Хлопчисько, скориставшись миттєвим Стократовим збентеженням, перехопив ножа зручніше й приготувався до стрибка. Стократ глянув на нього — хлопчисько позадкував.