Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Отут юрба вибухнула криками й загула знову, і знову не можна було розрізнити ні голосів, ні слів. До Ворона підступили з чотирьох боків — він випрямився, розправив плечі, і від нього сахнулися, наче він озброєний.

Дядько, що сидів посеред залу з розчарованим і сумним виглядом, повернув голову й подивився на Шивара. Це був наказ: Шивар не хотів робити того, що йому пропонували, але, один раз почавши, вже не міг відступити.

Він стис руку на руків’ї меча, глибоко вдихнув, видихнув і пішов до Ворона, і люди сахалися з його шляху.

— Ти поза законом… Ти більше не спадкоємець Вивора! Ти…

— Та ми не допустимо, щоб пролилася кров нашого родича, хоч би й убивці, — проворкував дядько за його спиною.

Шивар зупинився.

— Правосуддя й справедливість звершаться на прадавніх землях Вивороту, — сумно сказав дядько. — Але кров не проллється.

Розділ третій

БУНТ

У замку Грана настав ранок. Посланці володаря мчали по західному тракту, розпитуючи зустрічних і перетрушуючи придорожні трактири.

Стократ виїхав за ворота, які не закривалися на ніч, зупинився й понюхав повітря. Щоб знайти заховане, не треба бути чаклуном: досить відпустити на полювання чуття, ніби пса.

Він згадав, як дивилася Світ на м’ясо у своїй тарілці. У яку мить вона вирішила? Напевно, зразу — вона міркує швидко. Метка, спритна, зла. Розумна. Вона знала, що володар пошле гонитву. Ймовірно, придумала якийсь трюк, щоб збити їх з пантелику. Простий трюк. Наприклад, викрасти коня, щоб усі шукали вершницю, і помчати галопом, щоб шукали далі від міста, за багато годин шляху…

Стократ похитав головою, зіскочив з сідла і, ведучи коня за вуздечку, звернув з битого шляху праворуч, на вузьку стежку.

Стежка вела в яр по крутому кам’янистому схилу. Стократ ішов, оглядаючись і принюхуючись, слухаючи пташок над головою й звук води на дні яру. Слідів на камінні не було, однак лишилися дрібні обламані гілочки, грудочки глини на гострих виступах, інші крихітні деталі, які видавали втікачку з головою. Якби гонитва, вислана Граном, змусила себе хоч хвилину подумати…

Стежка дедалі крутішала. Стократ задумався. Дівчина пройшла тут уночі й без вогню, на її шляху були гострі сучки й прикриті опалим листям ями. Зірвавшись, котячись по обриву вниз, вона могла скрутити в’язи й померти. Або вона шибайголова, яких мало, або везуча й дурна, а може…

Його ніздрі сіпнулися. Ледь відчутний запах диму стелився над яром. Стократів кінь фиркнув, у відповідь унизу, за зеленою стіною чагарів, зафиркав і заіржав його сусід по стайні. Стократ витяг меча і рубонув по гілках, воліючи замість усіх таємних стежок мати один явний зручний пролам.

Світ сиділа коло багаттячка — одягнена по-хлопчачому, наїжачена й зла. Побачивши Стократа, виставила перед собою ножа.

— Не підходь, чаклуне. Я тобі яйця відріжу.

— Хто тебе навчив таких слів?

— Хто треба. Не підходь.