Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Тривога вплелася в його сон. Тривога й наростаючий жах. Тепле, липке струменіло по щоці, а тепер уже й по руках…

Він розплющив очі і в щойно народженому світлі світанку побачив себе — по вуха в крові. Батько його, володар Вивір, лежав, як і раніше, на спині, але очі його зупинились, і внутрішній світ згас: у грудях старого стирчав ніж з берилом на руків’ї, дорогий подарунок брата Даги, ніж, який Ворон завжди носив із собою.

— Юначе, вставайте!

Стократ спав у маленькій кімнаті для гостей з наглухо закритим віконцем. Півночі він промучився від задухи, потім помаленьку видавив шибку й заснув, задоволений. Крізь ранковий сон йому здалося, що прийшов хазяїн гостинного двору — здерти відшкодування за збитки.

— Юначе, вас кличе володар! Терміново!

Стократ протер очі, щоб як слід глянути на дивака, котрий називає його юнаком. Відколи Стократ пішов з притулку, до нього звертались або «агов, хлопче», коли не бачили меча, або «ваша милість», коли меч потрапляв на очі співрозмовникові.

— Володар кличе! — якось аж розпачливо повторив високий, тендітний, немов тростина, чоловік у довгополому халаті. — Лихо в нас, допоможіть…

Стократ кивнув: з учорашнього дня його не покидало відчуття, ніби щось має статися. Він одягся за хвилину, взяв меча й мовчки зійшов униз за довгополим — намагаючись не наступати на халат, що волочився по сходах.

Живе в домі, думав Стократ, дивлячись у вузьку стривожену спину. Не прислуга. Рахівник? Радник? Скоріше, вчитель. Учитель хлопців, а може, й Світ…

— Світ, — почав володар, щойно Стократ з’явився на порозі кабінету. — Чаклуне, у мене пропала дівчина.

— Що означає — пропала?

— Втекла.

— Як?!

— Верхи. Західну браму на ніч не замикають, патруль її бачив, але не доповіли, ідіоти. Звикли, що вона свавільна — вночі, бачите, припекло дівчинці покататися… Вона помчала по західному тракту. Я вже послав людей.

— То вони її знайдуть і привезуть назад.

— Слухай, чаклуне… Вона моя єдина дочка…

Володар затнувся. Він не був сентиментальний. Йшлося не про батьківські почуття або не тільки про них.

— Вам так важливо видати її заміж?

— Р-Риба, — пробурмотів володар. — Спадкоємцеві з Приріччя вона сподобалася, коли вони торік проїжджали мимо. Ще й дуже сподобалася, інакше я б їх не умовив. Приріччя — це ж хлібний край…

— Вона цілком ясно висловилася, що не бажає цього заміжжя.