Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Вона! — блиснув володар очима. — Висловилася, ха! Вона — байстрючка, я хотів визнати її законною… Без цього весілля не могло бути… Я хотів її, виродка, возвеличити, а вона «ясно висловилася»!

— Ви вже послали за нею людей, — сказав Стократ, відчуваючи дивний тягар на душі. — Її доженуть і повернуть…

Його накрило коротким видивом: дівчинка їде верхи, а за її спиною виростають стовпи куряви — чи то наближається буря, чи то за нею женуться…

Володар похитав головою:

— Чаклуне, послухай. Якщо це весілля зірветься… У мене недобре передчуття. Тепер, коли з Виворотом майже війна — мені потрібна підтримка Приріччя, інакше буде дуже погано. Дівчисько мусить бути тут негайно. Я вчора послав у Приріччя листа, сьогодні приїдуть до неї на оглядини… Чаклуне, якщо ти її знайдеш, я тобі так віддячу, що ти житимеш у розкошах до самої смерті.

— Дайте мені коня, володарю, — сказав Стократ.

Свого він продав кілька тижнів тому. А наздогнати на двох ногах того, хто їде на чотирьох, не всякий чаклун зуміє.

— Ти вбив батька? Навіщо ти це зробив, Вороне?!

Дядько Купа сидів у дубовому кріслі посеред Головної зали, і з його пози було видно, що це місце йому звичне. Шивар стояв поряд, схрестивши руки на грудях, блискаючи очима, — мальовничо схрестивши й виразно блискаючи. Ворон стояв перед кріслом, залитий батьковою кров’ю. Ранок пахнув кров’ю — і прогірклим димом.

— Навіщо? — знов закричав дядько, у голосі його поєднувалися обурення, подив і докір. — Ти хотів скоріше стати повноправним володарем Вивором? Але ж у законі родини записано: хто проллє кров старшого родича, ставить себе поза законом!

Ворон уважно дивився в його карі, із золотою іскрою очі. Дядько був у цю мить щирий. Майже. Він не вбивав безпомічного старого, свого брата. Точніше, не вбивав своєю рукою.

Ворон подивився на Шивара. Той відповів прямим чесним поглядом. Від цього погляду кров, що вкривала Ворона, зробилася ядучою, як жовч.

У залі повно було людей, і вони все прибували, начебто дія відбувалася не в домі володаря, а на міському майдані. Одних стражників набилося два десятки, а ще городяни, якісь пишно виряджені торговці, усі випадкові, всі геть непотрібні в день, коли вбили володаря Вивора…

— Хто пролив кров старшого родича, — почав дядько іншим, уже не докірливим, а громовим, дедалі дужчим голосом, — поза законом! Злочинець! Батьковбивця!

Здійнявся галас. Крізь дзвін у вухах Ворон не міг розібрати окремих вигуків, а може, їх і не було: люди, що явилися в дім володаря, здавалися масою без очей і облич, юрбою без власної волі, дровами в печі, яку розпалювали самозванці.

— Злочинці й самозванці, — сказав Ворон, і юрба замовкла, ніби по ній гахнули молотом.

Шивар зіщулився. Він був молодий і необережний, його почуття брали гору над розрахунком. Ворон подивився йому прямо в зіниці:

— Ти вбив мого батька, брате. Не думай, що Виворів син залишить це без кари.

Щось змінилось у відважних Шиварових очах. Він, укритий шрамами й безстрашний, злякався на єдину мить, але дуже-дуже сильно.

— Убивця! — закричав він у наступну мить, лемент зірвався на вереск, і замість грізного вийшов істеричний. — Це ти — вбивця! Є свідки! Є докази! Ти його вбив, щоб безкарно привести у Виворіт своїх хазяїв з ученої Мережі!