Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Доглядальниця, що дрімала в кріслі при вході в батькові покої, скочила й схилилася в поклоні. Ворон її пам’ятав — але й вона змінилася, якось одразу постарішала, згорбилася й вицвіла.

— Як батько? — спитав він, і вона, схилившись ще нижче, пробурмотіла:

— Добре, добре… Як учора…

Ворон зайшов. У темних кімнатах горіли крихітні свічки, й покої були схожі на темний ліс з блукаючими вогниками. У спальні колонадою здіймалося ліжко з чотирма стовпами, полог був відкинутий, батько лежав на спині, його очі поблискували в напівтемряві.

— Батьку! — тихо покликав Ворон.

Старий не поворухнувся. Його губи ледь усміхалися, наче на стелі відбувалося щось кумедне. Ворон підійшов і сів поряд з ліжком на ослінчик для ніг.

— Батьку, повернись. Ти дуже мені потрібний. Дага впорався б краще, але його нема, тому доведеться мені…

Старий його не чув. Внутрішній світ, схований од чужих поглядів, цілковито поглинув його увагу.

— Я три роки вчився в Золотій Високій. Там страшенна спека, сухий вітер, жовтий пісок. Після Білої мені було задушливо… Знаєш, дві Високі школи в Населеному Світі — Біла й Золота — наша остання надія. Наш світ недосконалий, але річ не в цьому. Він нестійкий, хиткий, як… дим. Ти чуєш?

Старий не відповів і тепер.

— Чуєш, я п’ять діб їхав не зупиняючись, спав і їв на возі. Дві школи, Біла й Золота, тягнуть Мережу назустріч одна одній — з околиць нашого Світу. Коли Мережа вкриє материк, Світ стане простий і непорушний. Усе складне зробиться ясним. Батьку, ти знаєш, що таке Мережа? Це наука про зв’язки… про сенс. Усе, охоплене Мережею, має сенс.

Старий усміхався своїм видивам. Ворон упіймав себе на заздрості — так, у якусь мить він позаздрив батькові, його спокоєві й безтурботності.

— У Білій школі я довідався, що час — це не простий плин днів. Час буває рваним, вивернутим, час можна кремсати, мов шматок масла. А в Золотій я довідався, що Високі школи заснували не люди. Їх заснували прибульці з зірок і продовжили їхній час у минуле, і вийшло, що це прадавні школи. Вони використовували найскладніші пристосування не для того, щоб навчити нас досконалих і точних наук, і не для того, щоб упорядкувати наш світ. Прибульці шукають тут, у Населеному Світі, одну людину. Знаєш, вони були повірили, що я — це та людина… То — чоловік приблизно мого віку. Мені вже двадцять п’ять…

Старий глибоко й рівномірно дихав.

— Вони надіються, що як Мережа вкриє весь світ, то в неї потрапить той, кого вони шукають. У світі запанують спокій та порядок, а морок повернеться туди, де йому місце, — у нічні кошмари. Я думав, що нетривкість світу — головна причина наших лих, але не підозрював, які небезпечні дурні й жадібні люди.

Він стис долоню старого, що лежала на гаптованому покривалі. Долоня була безвладна, мов тісто.

— Я не можу терпіти у володінні дядька Купу й брата Шивара, вибач. Я вижену обох, щойно… щойно стану повноправним володарем Вивором. Я дуже хотів би, щоб ти був зі мною. Замість мене… Але я твій син, отже, я не втечу назад у Високу Школу, а зроблю те, що велить мені обов’язок. Володіння Виворіт зміниться.

Він притулився плечем до високої спинки ліжка старого й заплющив очі.

Йому привидівся замок, складений з янтарно-жовтого каменю, у нічній пустелі, де страшенно холодно. Пісок перетворився на сніг, він побачив себе — як він уперше переступає високий поріг білого замку Високої школи. Йому привиділися волохаті зірки над перевалом, живі й вимогливі, і віддзеркалення дивної людини в тремтячій воді: віддзеркалення хотіло все знати про Ворона, і хто він, і де взявся. Чи не був Ворон підкидьком? Усе володіння знає, що ні: він народився в палацових палатах, і, хоч мати його вмерла через кілька днів після пологів, дитинство Ворона було легке й святкове…

— Мій пане, навіщо? Що ви накоїли?!