Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Репліки перемежовувались паузами, заповненими дзенькотом ножів та виделок. На вечерю подали м’ясо, кепсько приготовлене й тверде.

— Зробили, як ти радив, чаклуне, — сказав володар, витираючи рота серветкою. — Відіслали у Виворіт… семеро мерців і одного живого. Подивимося, що буде…

Він кинув серветку поверх недоїденого м’яса й суворо подивився через стіл.

— У нас мирний край. Мирний і спокійний. А тут отаке серед білого дня! Люди стали гірші за звірів, от що я тобі скажу, особливо ті, що при владі. У Вивороті старий давно розум стратив, за нього брат усім заправляє та молодий небіж — виродок ще той. Шахти в них, рабів їм, бачиш, не вистачає, а в нас рабства вже двісті років як нема… Захоплюють землю, людей убивають, до нас так і лізуть, щоб урвати. Мені, щоб своїх оборонити, доводиться податки піднімати, а з однієї корови трьох цебер не видоїш…

Він замовк і уважно подивився на Світ.

— Чаклуне… А що ти ще вмієш, крім як людей мечем різати?

Стократ знизав плечима:

— А що вам треба? Якось ясніше скажіть.

— У нас тут весілля намічається, — вкрадливим, оксамитовим голосом повідомив володар.

У Світ зіскочив ніж зі шматка м’яса й голосно дзенькнув об тарілку. Вона завмерла, дивлячись униз, зовні спокійна, але Стократ відчув за цим спокоєм беззвучний вибух.

— То мені б хотілося, щоб на вінчанні був чаклун, — продовжував Гран. — Це якось… солідно. Можна яку-небудь дурничку, скажімо, потішні вогні. Але щоб при цьому там був твій меч… і ти сам теж…

— А не чи занадто молода наречена? — запитав Стократ, дуже вільно ставлячись до правил пристойності.

Світ, щойно бліда, за мить почервоніла так різко, наче їй хлюпнули в лице кров’ю.

— Підросте, — одрізав володар, кинувши на неї короткий погляд. — П’ятнадцять років — уже дівка, далі чекати нікуди, Виворіт насідає. Самі не вистоїмо, потрібні союзники. Віддам Світ у Приріччя, за тамтешнього спадкоємця, баритися не будемо.

— Гладкий ідіот, — сказала Світ, не відриваючи очі від тарілки.

— Що?!

— Жирний дурень, ваш спадкоємець з Приріччя. Не піду за нього.

— А, — сказав Гран, миттю заспокоївшись. — Піду, не піду, це ми вже давно в ступі товкли, напам’ять повторювали. Ти, чаклуне, ще молодий, а от будуть у тебе дочки — дізнаєшся, почім у кобили підкови…

Світ рвучко встала через стіл:

— Дякую, наїлася.