Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Виходить, суд на місці. Що маємо? Скрізь дим, шершні десь ховаються, молодиця в істериці, її чоловік не знає, за що хапатися, ну й старий лісник — мертвий. А річ ось у чому: дід невістку дуже не любив, утім, хто ж невісток любить. І, коли шершень його куснув, коли він розійшовся, як це звичайно буває, забризкав слиною й зарепетував, що весь світ лайно — отут вона його й пригостила по голові. Боялася, що він її почне проклинати. Ти ж знаєш…

Ворон кивнув. Якщо кого вкусить проклинальний шершень, то прокльони цієї людини збуваються буквально, дуже скоро, і скасувати їх ніяк не можна. У селах і в містечках, де коли-небудь заводилися шершні, жителі часом гинули, провалившись крізь землю, вдавившись язиком, лопнувши, як пухир, і багато ще винахідливих смертей чекало на тих, хто вчасно не знищив гнізда.

Усі знали, що сам по собі укус несмертельний. Але людина після нього впадала в затьмарення й шал; її страшну тугу та лють могли полегшити тільки прокльони. Кажуть, одна мірошничка зі Степів перенесла наслідки укусу, не проклинаючи близького й далекого, а тільки усміхаючись і молячись небесному колесу. Але то була легенда: жертв укусу, щонайменше, свої ж сусіди оглушали й затикали рота, а часом і вбивали — як оце у випадку зі старим лісником…

— І як ви вирішили? — запитав Ворон з важким серцем.

— Та так і вирішили. Убивство без наміру, у мить справжньої небезпеки, вирішили вважати за самооборону. Відробляти їй призначили на наших полях, а ти як би вирішив?

— Краще не вирішиш, — Ворон зітхнув, наче й диму не відчуваючи, наче гора з плечей звалилася.

— Ходімо в лазню, — сказав Шивар.

— Що?

— Та ми тут з батьком лазню збудували… Ти такого й не бачив у своїх мармурових містах. Ходімо.

Рукотворний грот з підводними вогнями та з водоспадом теж був повний диму. Дим стелився над водою, та це було навіть гарно.

Шивар, потягуючись, підійшов до краю кам’яної чаші, знову потягся, граючи м’язами, і Ворон побачив, що на лівому боці в нього з’явився ще один шрам, глибокий, нерівний. Шивар стрибнув, здіймаючи бризки, зник у воді з головою й одразу виринув — величезний, плечистий, з розкуйовдженою чорною бородою.

— Ух! Після доброї роботи — те, що треба, брате. Або після довгої дороги… Або після битви!

— З ким битися? — Ворон підійшов ближче, обережно ступаючи босими ногами по шліфованому каменю. — Війни не було вже десять років…

«А ти весь у нових шрамах», — додав він про себе, мовчки.

— Війни не було, миру теж не було, — Шивар простягся на спині. — Ти, поки вчив свою науку, у наш бік хоч трохи поглядав? Повідомлення читав?

— Читав.

— Отож-бо, спадкоємцю. Спадщину ми твою наповнили тугіше, полагодили, добудували — краса. П’ять вільних сіл уклінно попросилися під нашу руку, і ми їх прийняли. А на землях тих вільних сіл якраз шахти пробиті — стара, дві нові. Працювали вони так-сяк, стара взагалі стояла порожня. Тепер там удень і вночі йде робота, а поруч кузня й плавильня…

— Треба б з’їздити, — сказав Ворон. — Подивитися…

Він сів на край басейну й спустив униз ноги. Вода була тепла, але розслабитися ніяк не вдавалося — дратував запах диму.

— Устигнеш, — Шивар пірнув з головою і знову випірнув. — Боюся, брате, що ти на цих справах не дуже розумієшся. З собою возиш книжки, важкі, як каміння, а про те, як керувати й як владарювати, там не написано.