Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона і всі навколо довідаються про неї правду…

— Оцього я й боюся, — сказав Стократ. — І кажу собі: краще я триматиму її під замком, ніж триматимуть інші, розважливі чи жорстокі, чи дурні, чи всі одразу. Краще я огортатиму її ватою, ніж володар Гран почне її палити й колоти, щоб порахуватися з сусідами.

— Краще? — тихо запитала стара.

Стократ стис кулаки.

— А що робити? Ну що?!

І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.

— Світ мерехтить, наче сонце на поверхні води, — сказала стара. — Струменіє, мов туман чи хиткий пісок. Раніше мені здавалося, що, осягаючи світ, усвідомлюючи закони й протиріччя, люди здатні зробити наше буття зрозумілим. Щільним, як тканина, твердим, як камінь. Певним, як зріз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витікає крізь пальці, життя закінчується… і закінчиться раніше, ніж Населений Світ.

— Тебе це радує?

— Лякає. Я збиралася після смерті проростати травою, струменіти водою, вити гнізда на гілках — я збиралася залишитися в Світі. І що тепер?

— Наш світ, може, й не найкращий, — сказав Стократ. — Але в ньому є… речі, які не повинні зникнути безслідно.

Стара мовчала й дивилася уважно.

— Це сталося за рік до того, як я вперше зустрів Світ і заснув під вресенем, — сказав Стократ. — Уже відгоріли пожежі в Лісовому Краю, але Виворіт був ще цілий… Світ ішов вісімнадцятий рік, вона жила під замком, але я не знав про це й тривожився про геть інші речі… Слухай.

Розділ третій

МОВА

— Тепер покажіть, чого навчилися. Хто впорається найкраще, навчатиму далі, а іншим — до побачення. Йдіть сюди, перед усіма відкрито ганьбіться або хваліться, за заслуги й честь!

— Ага, за заслуги, — пробурмотів під ніс сумний Хвощ. — Ох, відчуваю, влаштує мені мати навчання…

Джміль мовчки вийшов на широкий поміст, з якого зазвичай повідомляли новини, а тепер тут було поставлено стола — широку дошку на двох діжках, у яку в’їлися плями від пивних і винних денець. Вервечкою підтяглися й стали коло стола шестеро хлопців од дванадцяти до шістнадцяти, котрі провчилися хто рік, хто півтора. Джміль найменше за всіх — вісім місяців.

— Готові? — учитель підвищив голос.

— Майстре, я язика обпік, — тихо сказав Пундик. — І ніс у мене шмаркатий. Нюх пропав.

— Іди. Навіщо ти мені зі шмаркатим носом.