Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Ходімо, — Стократ ступив до сходів. — Ходімо зі мною, Альте.

Хлопець ступив униз — і почав падати, як велика ганчір’яна лялька. Перш ніж він торкнувся підлоги, Стократ вихопив меча й зніс голову Лісовому Цареві.

Обезголовлене тіло повалилося без єдиного звуку. Одночасно з ним упав на сходи хлопчик і засичав од болю крізь стиснуті зуби. Стократ подав йому руку…

— Ти прийшов по чуже, — сказав Альт.

Він дивився на Стократа очима Лісового Царя. Піднявся без чужої допомоги й виявився дуже високим. Скинув з плеча дорожню торбу, зібрану Норою; жінка з жахом задкувала, притисши долоні до щік.

Стократ подивився на свій меч. Клинок був порожній і легкий. У домі металися, кричали, кидали посуд — в обідній залі було тихо, і рівно стояли вогники свічок.

— Ти його вбив? — скрикнула жінка. — Ти вбив мого брата, а тепер і сина?!

— Для тебе вони живі, — сказав Лісовий Цар. — Ходімо зі мною.

Він простяг їй руку в рукавичці. Жінка, ступаючи, мов сонна, зійшла нижче по сходах й оперлася на простягнуту руку.

— Я відведу тебе туди, де на столі стоїть іграшковий млин, і брат несе тобі два шматки пирога, — сказав Лісовий Цар. — Твій син виріс і став мужчиною. Твої онуки граються на порозі. Одночасно… твоєчасно. Бери руку, хоробра дівчинко.

Нора всміхнулася. Світло впало на її лице, й вона пішла до дверей, опираючись на руку Лісового Царя, чиє обезголовлене тіло валялося на підлозі, чия голова відкотилася в куток, хто йшов, повернувшись до Стократа спиною, нехтуючи загрозою…

Але у дверях зупинився й подивився через плече.

— Ти прийшов по чуже, розумієш? — сказав Лісовий Цар з лицем дорослого Альта. — Ці люди належать мені разом з їхнім минулим і майбутнім. Я узяв би й тебе. Але твоє минуле пече, мов вугілля, а майбутнє розпадається, як попіл. Твій час — отрута; йди звідси скоріше.

VII

— І ти пішов?!

Стократ мовчав.

— Я не вірю, що ти просто так пішов, — стара напружено дивилася крізь вогонь, гаряче повітря тремтіло, і здавалося, що стара показує гримаси.

— Я нічим не міг допомогти Норі та її родині. Але я дещо зробив, твоя правда… Лісовий Цар був занадто відвертий зі мною. Він сказав, що мій час — отрута.

— І ти…

— Я заплатив податок. Залишив карб на пластинці, яку мені дав той хлопець, воротар, впускаючи на землі Лісу. Я подарував Лісові трохи свого часу; цієї крихти виявилося досить, щоб дерева втратили розум.