Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Чого ти ніколи не дивишся на небо?

— Не хочу. Чого ти ніколи не сідаєш у палаюче багаття?

Вона довго сміялася, почувши в його словах веселий жарт.

— Подивися вгору, спробуй! Там нема нічого страшного! Зірки дивляться, як чиїсь очі…

Він затис їй рота брудною долонею.

— Ще одне слово — і я посаджу тебе в багаття!

Вона злякано замовкла.

Коли вона заснула, він вибрався з-під навісу на галявину, вийшов на її середину, де ледь змикалися верхівки найвищих дерев, і трошки підняв криси свого капелюха. Небо глянуло на нього, та так люто й моторошно, що він повернувся й зарізав дівчину, поки та спала.

А потім знову пішов не озираючись.

Восени його вистежили й обклали, як вовка. Він вирвався з палаючої комори, в нього стріляли майже впритул, але жодна стріла його не зачепила. Він зісмикнув з коня одного з напасників і втік. Труп загнаного коня знайшли аж на весну, коли зійшов сніг.

Так минув іще рік. Безмісячної ночі Піддахом почув на великій дорозі кроки подорожнього.

Хтось ішов пішки по тракту, пустельному о цій порі. Хтось бачив у темряві й не боявся ні звірів, ні розбійників. Піддахом визирнув з-під ялинової лапи — по дорозі йшла сива людина, не стара ще, з мечем на поясі.

Погляд Піддахом прилип до цього меча, як осіння муха прилипає до крапельки меду на дні запашної діжки. Піддахом знав, що меч буде його, що без меча йому не жити, та й здобич була легка.

Перехожий ішов по шляху, а Піддахом крався в тіні дерев, і бурий шар опалої глиці з’їдав найменший звук. Попереду виявився камінь, що відзначав половину відстані між селами; Піддахом вирвався вперед, затаївся в засідці — і коли перехожий порівнявся з каменем, стрибнув на нього й ударив ножем у горло.

Вірніше, ударив би. Перехожий виявився прудкішим, він був великий воїн або чаклун. Він розчинився, наче хмара, знову виник у Піддахом за спиною і вдарив його мечем по голові — плазом. Капелюх пом’якшив удар, але Піддахом на мить заточився, і перехожий легко вибив ножа з його руки.

Піддахом повернувся й кинувся навтьоки. Меч виплив з рук, але й життя випливало; перехожий наздогнав його й збив з ніг, і на краю великого тракту, у повній темряві, приставив клинок до горла.

— Зніми капелюха.

Дивно, але в голосі людини з мечем явно чувся страх.

— Зніми капелюха, молокосос, або я тебе вб’ю!

Піддахом не ворухнувся. Вістря меча підчепило ремінець під його підборіддям, Піддахом відчув, як по шиї потекла кров з надрізаного вуха. Так само, мечем, перехожий скинув з лежачого капелюх з широкими, загнутими вниз крисами.