Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я не готова до такого вибору, — її губи ледь ворушилися. — Дай мені подумати до світанку. Посидь поруч.

Він знову обійшов багаття й сів. Стара не рухалася — не підкидала дров, не гріла руки, навіть не дивилась у вогонь. Вона сиділа, не заплющуючи очей, і зазирала в себе.

Випала роса. Проступили на тлі неба верхівки дерев. Вогонь горів, хоч його не годували.

Нарешті стара провела долонею по лицю:

— Ти вже зробив для Світ усе, що міг. Тепер її доля від тебе не залежить, але доля світу, як і раніше, у твоїх руках. Озирнись.

Стократ озирнувся. Навколо галявини стояли дерева — майже рівним кільцем, і небо над ними з кожною секундою ставало світліше.

— Бачиш його?

Стократа пробрав мороз по спині. Він узяв з багаття головешку й підійшов до найближчого дерева. Підпалив його листок — той згорів, як горить листя. Стократ відійшов до наступного; нарешті зупинився біля молодого широколистого клена.

У вогні кленовий листок пожовк, наче восени, потім почервонів. На ньому проступили нерозбірливі письмена, протрималися мить і зникли: спалахнувши, листочок скрутився трубочкою, огорнувся полум’ям і розсипався попелом.

Хлопчик сидів на ґанку, насунувши капелюха на очі. Ще рік тому з нього сміялися, дражнили лисим, кричали, що в нього дірка в маківці, й тому він ніколи не ходить простоволосий. Тепер сміятися перестали: він виріс і змусив заткнутися дурні роти, вузлом зав’язав балакучі язики. Тепер вони молилися, щоб він звідси пішов; занадто дорослий для притулку, але зовсім не здатний жити поза ним, він зривав на них злість. Їм бракувало духу, щоб зібратися разом і його вбити, як їм насправді хотілося.

Він сидів на ґанку і перший побачив чоловіка, що йшов по вулиці. Це був старий, такий древній, що ледве пересував ноги; сивий старий з довгим згортком при поясі. Можна було подумати, що це меч — але навіщо зброя древньому старцеві? Він, мабуть, і ложки в руках не вдержить…

Старий ішов, і кожен крок був йому тяжкий. Здавалося, що він піднімається на круту гору без доріг і стежок. Кожному, хто дивився, ставало ясно, що старий іде назустріч смерті й зустріне її через кілька хвилин, і що самовідданіші будуть його зусилля, то скоріше це станеться. Хлопцеві, який дивився з ґанку, стало страшно.

Він підхопився й метнувся у великий будинок, де виріс, де жив змалку. Бліді сироти сахнулися з дороги. Нянька про всяк випадок відступила в тінь: його боялися й няньки.

Він помчав по скрипучих сходах, потім по стрімкій, майже прямовисній драбині виліз на горище. Поповзом пробрався у сховану від очей щілину й забився у своє лігво — запорошену нору, вистелену з одного боку брудною циновкою, з другого завалену старим ганчір’ям. Він не розумів, від чого тікає, але про всяк випадок затаївся.

Він не бачив, як старий підійшов до порога. Упевнено, наче знав тут усе, зайшов у будинок і задихаючись зупинився посеред темної зали. Скупо жеврів вогник у каміні; доглядач притулку, в халаті й ковпаку, запитав чужинця, хто він і чого бажає.

Одразу зібралися й сироти. Візит чужинця в цей будинок означав багато чого: найчастіше, поява нової дитини під опікою няньок. Але рідко, у щасливі дні, чужинці приходили, щоб ридати й пред’являти обривок пелюшки, або половинку медальйона, або ще щось таке ж непотрібне, і тоді який-небудь щасливий сирота міг видати себе за «синочка» й миттю самому в це повірити, — і розповіді про щасливе возз’єднання сімей жили в притулку роками, перетворюючись на казки.

Тому хлопці, від малят, що ледь зіп’ялися на ніжки, до підлітків, зібралися в залі й навіть стали в ряд, а древній дід оперся на довгий згорток у своїх руках і став оглядати обличчя. З кожною секундою лице його ставало дедалі тривожніше.

Доглядач уп’яте повторив своє запитання. Старий був наче глухий. Він вдивлявся в дітей, що перед ним стояли, і погляд його з неспокійного ставав безнадійним.

— А де Злий? — упівголоса запитав доглядач.

— Під дахом, — відповів чийсь ламкий голос, і кілька голосів мстиво хихикнули.