Розділ «VII»

– А що? Кася щось натворила?

– Ой, та нічого! Образили її вчора в кінотеатрі, та й по всьому. Я тобі коли ще казала: до того «Пасажу» пристойні люди не ходять! Щоб ані ногою туди!

– Коли це я в «Пасажі» була? Ромчик казав: там шапки здирають та у футбол ними грають.

– Отож.

– То куди ж іти?

– У «Гражину» або в «Казино».

– А в «Коперник»?

– Теж можна. Там пристойна публіка.

– А з Касею що?

– Тобі того не треба знати, донечко.

Цікава Магда не заспокоїлася, доки не розпитала Касі. А потім сміялася потихеньку у своїй кімнаті, бо під час кіносеансу хтось справив малу потребу в кишеню Касиного пальта.

– А ти? Нікого не покликала на допомогу? – здивувалася Магда.

– Що я мала – алярм кричати у темряві? А що, як поруч – його спільники?

Найбільше служницю хвилювала доля її пальта.

– Нове-новісіньке, – розповідала пошепки, озираючись, щоб не почула пані Свідзинська. – Я його тільки три роки носила. До вас прийшла в самому жакеті. Змерзла – страх! І коли ж воно висохне, як весь час дощить? Що мені тепер – мерзнути?

Показала вона Магді й ножиці, що їх подарував пан лікар, – медичні, німецькі, напрочуд зручні.

– Ну, чи варта Франька такого добра? – бідкалася служниця. – Я, мабуть, собі їх залишу.

– А як же фамільні?

– Та ці ж кращі! Я ще добре подумаю.

Насміявшись, Магда понесла Касі на кухню своє стареньке півпальто, сіре, кашемірове. Не мерзнути ж дівчині через те, що ще не призвичаїлась у місті і стала жертвою безсоромних шибайголів!