Розділ «XXVIIІ»

Катерина здаля спостерігала за Магдиною долею й терпляче чекала на її неминучий крах. За Польщі жила в цьому будинку, за Совітів вивернулася з-під розстрілу зі своїми братами-бандерівцями, і німці їй нічого не зробили, навіть не підселили нікого. Бач, не забруднилася вона співпрацею з ворогом! Де ж грошенята бралися? За що їла, за що дрова купувала? Цю загадку, певна річ, легко розгадати, якщо думати неупереджено.

Однак тепер вона сама все владнає. Тепер пані Бацевич уже не викрутиться!

За що Кася так ненавиділа Магду, вона й сама не могла зрозуміти. Але злість душила, стискала шию, не давала дихати. І посилилася ще більше, коли повернувся Марчевський і кинув на захист дружини «важку артилерію». Знайшов якогось брехуна – халтурника-художника. Той, колишній партизан-герой, заприсягся, що Магда під час гітлерівської окупації рятувала й переховувала в своєму домі радянських підпільників, а гроші й харчі переправляла в загін. Розшукав ще одного капосника – фон Штаубе. Він тепер у НДР[37] не остання людина. Йому, бач, полуда з очей упала: побачив потворність фашизму, її братів-героїв рятував.

І ось вони живуть, ще й музикою тішаться. Та це ж політична короткозорість! Ні, їй як справжній комуністці мовчати не годиться. Вона виведе зрадників на чисту воду!

Але чистою її вода так і не стала…

Магду нагородили орденом «За трудові заслуги» ІІІ ступеня й поновили на посаді викладача консерваторії. Бо спеціалістів не вистачало.

І Кася почала діяти.

Того дня до міста прийшла відлига. Грудневі вулиці стали глибокими, нечисленні зорі – нижчими, вода в калюжах – чорною. Кошлатий присмерк закутав будинки. За вікном зі скляним хрускотом падали бурульки. Стукали краплі, дзвеніла бляха. Вітер на балконі вимахував вологою білизною…

А Катерина писала, низько схилившись над столом. Майже не зупинялася. Хіба тільки вмочити перо в шкільну порцелянову чорнильницю.

Надіслала. Чекала. Досить довго, як їй здалося. Але дочекалася.

Високі дубові двері, оббиті чорним дерматином, безшумно зачинилися за Касею, і вона побачила за столом тендітного білявого юнака у формі лейтенанта енкаведе, який байдуже кивнув їй на стільця навпроти, а сам далі читав якогось документа.

Сміливо, з рішучим блиском в очах, Кася промаршувала два метри до столу слідчого.

Тут розберуться! Дехто таки дістане своє!

Але пауза явно затяглася. Катерина давно вивчила і портрет товариша Сталіна на стіні, і квітчасті передвоєнні шпалери, і поличку з кількома книжками, і настільну лампу з металевим візерунком, і велику чорнильницю з тримачем для ручки, і блискучу кнопку, і пачку цигарок «Казбек» на столі, і кришталеву попільничку з кількома недопалками, і вікно, оточене важкими плюшевими шторами… Надивилася на хмарний, сірий ранок, бо, крім неба, нічого там не було видно. Теплий кабінет навіював сон. Пахло цигарковим димом та оселедцем.

Нарешті пролунав сухий, безпристрасний голос:

– Ви громадянка Вовкотруб Катерина Іванівна, 1919 року народження, член партії з 1940 року, незаміжня, освіта середня спеціальна незакінчена, завідувачка овочевої бази. Від вас надійшла заява на громадянку Марчевську Магдалену Станіславівну. Так?

– Так, – Кася кивнула й почала важко дихати.

– Ми розібралися з вашим листом і запросили вас, щоб з’ясувати кілька важливих питань.

Лейтенант значуще замовк, пильно дивлячись Катерині в очі. Його погляд виявляв таку зміїну холодність, що жінка зніяковіла. Проте випростала спину й, не відводячи очей, чекала на запитання.