Розділ «XVIII»

З самого ранку гарний настрій не полишав Марчевського. Нині він любив світ і людей, бо стояла сонячна погода, яка нечасто буває тут, на заході. Небо блакитне, дерева ясно-зелені, аж горять. Передмістя типові, робітничо-ремісничі. І приємно збуджує цікава зустріч із давнім – сказати б, історичним – містом.

І ось воно, золотаво-брунатне, з сяйливими вікнами, у всьому розмаїтті архітектурних стилів різних епох. Григорій Марчевський, навчений в академії в Ленінграді, щось таке й сподівався побачити, проте це місто, на відміну від північної столиці, вразило його не холодною помпезністю, а теплою привітністю. Навіть кортіло всміхатися випадковим перехожим. До того ж це було неважко з відкритої командирської машини.

Біля кам’яного паркану, за яким височіли надгробки розкішного цвинтаря, водій загальмував, щоб розпитати поважного, статечного чоловіка про дорогу до центру. Той чемно підняв капелюха:

– Прошу?

І тут Григорій зустрівся поглядом з нею… З тою, що йшла назустріч…

У великих печальних очах – розпач і… прохання про порятунок. Навіть не прохання – волання.

Чорний капелюшок, чорний костюм, чорні панчохи… Вдова? Чи схоронила батьків? Юна й прекрасна. З білими квітами, що їх безпорадно притискала до серця.

Не жінка, а ефемерний символ жіночості й вірності – аж до смерті.

Саме такою має бути ідеальна дружина.

Вона швидко опустила очі й задріботіла високими підборами до цвинтарної брами. Над жалобним убранням виблискував темний мед її волосся.

Водій натиснув на газ і подякував проводиреві, перекрикуючи ревіння мотору:

– Ясненько, папаша! Будь здоров![13]

Простий сільський хлопець занадто окав і неймовірно пишався, що возить самого товариша майора.

Марчевський усміхнувся. Майором він став недавно, і такі дрібнички йому ще не приїлися. Григорій був з «нових» – з тих, що швидко робили кар’єру, заповнюючи прогалини, які з’явилися в командному складі енкаведе після репресій та чисток «ворогів народу».

Денщик, хитрий шельма з Полтавщини, узятий тільки за те, що знав українську мову, здогадливо підморгнув:

– Хороша панянка, товаришу майоре?

Товариш майор лише холодно глянув на нього, додержуючись субординації.

Григорій Марчевський був комуніст за покликом душі. Його прадіди потрапили до Сибіру після польського повстання, що його придушив ще Муравйов-вішальник, але тепер польською говорила тільки бабуся. Решта родини асимілювалася. Як і всі сибірські хлопці, Григорій був високий, кремезний, витривалий, спокійний і розважливий, а це все дуже пасувало до його нового звання, трохи зависокого як на двадцять вісім років. Стріляв влучно, як справжній мисливець, бив білку в око. Не хлопець, а взірець, натурник для радянського плаката.

Діставши нове призначення, зрадів: Львів – це ж майже Польща, прабатьківщина, яку дуже хотілося побачити. Сподівався нових вражень. І ось має. Просто на в’їзді. Досить несподівані.