Розділ «XХІX»

Магда провела надвір десятирічну Вілену, якій давала приватні уроки музики, бо дівчинка зовсім не виявляла здібностей, але мала заможного амбітного батька – впливового керівника облспоживспілки.

Нічого, дитина слухняна й старанна. Років за п’ять вона зможе чистенько грати кілька популярних мелодій. Що ще треба вихованій донечці?! Усміхнувшись їй на прощання, Магда Станіславівна затрималася біля порога.

Уперше цієї весни сонце прогріло до золотавого блиску старе каміння, що разом з рештками вологи й запахом майбутньої зелені видихало в повітря своє сяйво.

– Добрий день, Магдо Станіславівно! Як ся маєте? – почувся голос білявої та круглолицьої юної поштарки, що йшла вуличкою й завжди світилася непідробним радянським оптимізмом.

– Добрий день, Ганнусю. Є щось для мене?

– Ая! – Ганнина мова вилискувала перлами говірки нещодавно покинутого села. – Ось лист і телеграма.

– Телеграма?

Магда стривожилася

– Та не лякайтесі – добрі новини! Тільки отутечки розпишіться.

Магда розписалася й перебігла очима два рядочки нерівного шрифту телеграми:

«БУДУ ЗАВТРА ЖДИ

ЦЕЛУЮ ГРИГОРИЙ»[38]

– Завтра? – вона всміхнулася до поштарки. – Справді, добра новина. Дякую вам за радість!

– Нема за що. То наш обов’язок!

Дівчина жваво попрямувала до іншого будинку через вулицю, а Магда обережно розірвала конверта.

Лист був також від Григорія. Цього разу зовсім коротенький. Григорій сповіщав, що таки домігся переведення і має приїхати десятого числа.

«Сьогодні десяте, – подумала Магда. – Затримується…»

Вона не хотіла йти додому з сонячної вулиці, дарма що вже починала тремтіти в тоненькій сукні.

З-за рогу вигулькнуло чорне авто. Наближалося швидко. Інстинкт самоохорони підхопив Магду – і за мить вона вже стояла за причиненими дверима, прислухаючись до гуркоту мотора.