Розділ «XXVIІ»

Почувши притишений тупіт багатьох ніг, Магда розсунула штори й визирнула надвір.

Під конвоєм німців ішли люди з жовтими зірками на одязі. Сірі й безпорадні. Без речей. Вони не самі збилися в цю отару, тож і не тулились одне до одного.

Усі в місті вже знали про розстріли євреїв у старому глинищі. І Магда розуміла, куди їх ведуть. До того ж вона часто приносила Дорі та її матері їжу, але ось уже майже тиждень до шлагбаума ніхто не виходив, і вона марно чекала з кошиком біля гетто.

Думала, чи ще живі.

І ось – нова партія. Раніше їх водили іншим маршрутом… А сьогодні… Здається, на Стрілецькій розкопали бруківку: лагодять чи то водогін, чи каналізацію. Тому й ведуть тут…

Спостерігала згори.

Це ж і їхнє місто. Євреї завжди тут жили. І їхні діди та прадіди. І ось…

Погляд… Дорин погляд наче ножем розітнув повітря, і звідкілясь на враз потемнілі вулиці потекла чорнота. Пропали кольори. Запахло тліном. Тупіт багатьох ніг скидався на скрегіт залізничної аварії. У котромусь фільмі так було… Не в житті.

Неприємний протяг дістався аж до хребта.

Дора йшла простоволоса, підтримуючи пані Мусю, яка хилиталася, наче билинка на вітрі. І справді, їхні демісезонні пальтечка були занадто тонкі як на такий холодний зимовий день. Безсніжний, але вітряний.

Магда, майже не думаючи, схопила плед, яким щойно вкривала плечі, стягла зі столу товсту плюшеву скатертину й побігла сходами вниз. Ледве розчахнула двері, як почулося грізне:

– Halt![33]

І завмерла, бо на неї дивилося чорне дуло автомата.

Підвела очі й зустріла байдужий погляд. Сказала виразно й спокійно:

– Душогуби.

Гітлерівець не зрозумів, і вона додала чемніше:

– Bitte… Ein moment…[34]

Але він пішов далі.

Магда дивилася вслід, притискаючи до грудей пледа й скатертину.