Розділ «XII»

Від ранкового дощу лишилися невеличкі калюжі й волога в повітрі. Львівські дощі примхливі й незвичайні: вони можуть лити декілька днів підряд, роблячи все навкруги вологим і сірим, а можуть налетіти зненацька, проте вже за хвилину знову засяє сонечко і місто, умите, кришталеве, знову почне всміхатися.

Було вітряно, і Магда застебнула жакетку на всі ґудзики. Вони йшли з Матеєм під руку, тільки вдвох, і відчуття близькості наповнювало дівчину тихим щастям. Не знала, куди прямують. Матей тільки й сказав: «Сюрприз!» І дівчина погодилася. Ішла за ним довірливо й беззастережно. Нарешті вона не з братами чи батьками, а з коханим.

Коли проминули пам’ятник Міцкевичу та Латинську кафедру й наблизилися до Ринку, Магда подумала, що мета їхньої мандрівки – Італійське подвір’я. Вона дуже любила це місце, збудоване коштом і заходом винахідливого негоціанта Костянтина Корнякта в ХVІ столітті, – острівець тиші й спокою поряд з гамірною торговицею.

Але Матей вів її далі, збентеживши розповіддю про трагічну історію з того ж таки ХVІ століття. У ті часи вільно було кохати тільки одновірців. Але вірменин Івашко та полька Софія порушили заборону, і львівські судді постановили спалити їх живцем.

– І спалили?

– Так.

– Але вірмени теж християни.

– То були часи міжконфесійних війн.

– А, пам’ятаю! Варфоломіївська ніч і все таке. Їх спалили тут, на площі?

– Мабуть, ні. Біля ратуші страчували тільки шляхтичів. Для простолюду шукали віддаленіших місць.

Магді подумалося, що Матей на щось натякає цією історією. На них самих?

– Це просто львівські Ромео і Джульєтта. Тільки доля їхня ще страшніша…

Урешті вони зайшли до маленької кнайпи. Чудовий аромат кави зустрів їх іще на порозі.

Магда ніяково мовчала – невже передумав? Боїться її батьків, їхньої незгоди? Або братів?

Офіціантка в середньовічному вбранні принесла дві філіжанки кави й тістечка, чемно переклала їх з таці на столик, і Магда… Сама вона трималася, але очі… Сльози навернулись і збирались от-от пролитися рясним дощем у філіжанку.

І сталася несподіванка.

Матей простяг їй потерту оксамитову коробочку. Дівчина машинально відкрила її – там лежав дивний перстень, що навіть у тьмяному світлі спалахнув діамантовим обідком навколо великого смарагда. Ціни такої прикраси Магда навіть не уявляла. Матеїв голос вона почула наче здаля:

– Це єдине, що залишилося мені від матері. Ця фамільна річ дуже давня. Їй не менш як триста років. Вона належала ще прабабці Анні. Примір.

По Магдиних щоках таки поповзли сльози, але – з радощів. Вона слухняно витягла обручку, обережно наділа на підмізинний палець – якраз! Давній ювелір наче знав, що в ХХ столітті панні Свідзинській украй буде потрібен цей коштовний перстень і що саме її наречений володітиме цим скарбом, щоб визнати Магду за свою кохану перед усім містом.