Розділ «XVII»

– Пане докторе! – покликав охоронець напівпошепки.

У темряві камери щось заворушилося, і Магда побачила зігнуту схудлу постать. Змучений старий, шкутильгаючи, неймовірно довго волікся до виходу. Нарешті зупинився, спираючись на двері. Єдине, що можна було впізнати, – очі, такі рідні й близькі. Батько насилу розтулив рота. Щелепа була зламана. Магдин погляд потонув у чорній беззубій порожнині.

Сльози річкою покотилися з очей дівчини. Вона обняла батька за плечі, ледве стримуючи ридання, бо пальці відчули лише вкриті шорсткою шкірою кістки.

Не було чим дихати від страшного запаху бруду, крові, сечі… Словом, від смороду тюрми.

– Тату, татусю, простіть мені! Простіть!

Старий притис її мокре обличчя до давно не голеної щоки й повільно – кожне слово завдавало йому муки – прошепотів:

– Ти… жалкуєш?

– Ні, тату, я була щасливою. Дуже щасливою. З Матеєм. Я тільки жалкую, що змусила страждати вас – тебе і маму.

– Тоді… прощаю… А тепер… слухай… уважно.

Батько ще нижче нахилився, торкаючись губами її вуха. Казав майже нечутно, але її музикальний слух вловив усе.

– Нікому… не кажи… На другому… поверсі… в коридорі… над шафою… за… шпале… рами… коштовності… Фамільні… Ще дід… на чорний… день… Він прийшов… Маму вже… розстріляли… Я також… не вийду… Ти… будь… мужня… будь хитра… як змія… з нелюдами… інакше… не… Ти… виживи… Знайди… братів… Благословляю… жити… Жити…

Батько відсторонив її, а тоді повільно й урочисто перехрестив:

– Благословляю… жити…

Магда схопила його руку й поцілувала. Господи, невже вона бачить тата востаннє? Почала кусати губи, бо в тюрмі не можна голосити, щоб не заподіяти шкоди собі й охоронцеві, який уже нервувався й показував мигами, що час іти. Потім узяв її за руку, майже відірвав од батька й вивів з камери.

Вона покірно йшла коридором і все озиралася, наче крізь зачинені двері тяглася сюди тонка благословлюща рука. Але було пусто й лунко. Склепінчаста стеля ланцюгом тримала стіни, вибілені вгорі й пофарбовані нижче в болотно-зелений колір.

Коли позаду востаннє грюкнули залізні двері, замислилася над батьковими словами.

Пленталася. Ноги переступали механічно, спина затерпла. У кінці кварталу, на розі, обернулася – ні, за нею ніхто не йшов і не стежив. Але в пам’яті закарбувалися обриси великої кам’яниці й височезного, наче фортечний мур, паркану, які тепер назавжди стали зловісними і спотворили її місто. Навіки.

Тривога оселилася під кожним дахом, у кожному дворі. Місто посіріло від куряви.

Магда зрозуміла: вона врятувалася тільки тому, що жила окремо. Повернутися до батьківського дому було майже неможливо, але вона щось вигадає. Неодмінно вигадає. Вона зробить усе, щоб вижити.