Розділ «VII»

– Ви помітили, що в Дори техніка майже досконала? Це талант! Незаперечний! Що скажете? Багато працює – і ось результат!

– О, ми ще про неї почуємо! – пролунав у відповідь задоволений хвастливий голос. – Грає майже досконало. Вам пощастило з ученицею.

– Те саме я можу сказати про Дарію Кравцеву. Ці дівчатка – наша надія. Якщо швидко заміж не повиходять…

– Це ви на Магду Свідзинську натякаєте? Гарна дівчина, а буде лише доброю акомпаніаторкою, не більше.

– Така у вас думка про неї? Дуже ледача. Їй би хоч трохи серйозності, наполегливості…

Далі Магда не слухала. Прожогом кинулася надвір. І дарма, бо почула б далі:

– Навіть коли грає простенький етюдик, повірте, мені з очей сльози виступають. Ледве стримую… Звідки в неї це? Навіть на технічні помилки не зважаю… Це від Бога! Цього годі навчити. Ви й самі краще за мене знаєте. А техніка? Буде більше працювати – і Дору вашу пережене. Я вже чаруюся її грою. А ви? З насолодою слухаєте Дарину? Отож-бо й воно!

На жаль, Магда не почула цих дифірамбів, а тому в її голові почав складатися хибний план подальших дій: що робити, щоб не розлучитися з Матеєм.

Накрапав невеликий дощик, а вона не взяла парасольки. Проте так навіть краще: охолоджувалося розпашіле обличчя, не видно сліз.

Значить, Дора та Даринка – здібні й талановиті, а вона може бути лише акомпаніаторкою. Магда небезпідставно сподівалася, що саме її вважали за найперспективнішу з фортепіанного відділу. Помилялася… Що ж тепер робити? Кидати навчання?

Тому й не було в неї апетиту.

Відразу по обіді Магда сказала, що має терміново піти до бібліотеки, і поспішила з дому. Сірий день, сіре небо. Ще не пізно, але, здається, вечоріє.

Підняла голову, щоб глянути на вікна нової кравчині. Там уже світиться. Старанна. Може, і справді добре шиє. І ходити далеко не доведеться. У світі є багато втіх, крім музики. А найбільше щастя – Матей. Він любить її такою, як є. Не за музичні успіхи.

І Магда всміхнулася. Пішла швидше. З низьких хмар зрідка падало кілька крапель, але справжнього дощу вже не було.

Дівчина любила самотні прогулянки навмання, без мети. На таких прогулянках вона набиралася сили й енергії. Місто вабило й заспокоювало її. Наче знов і знов розповідаючи незвичайні історії, промовляло до неї різними мовами.

Можна тисячу разів проходити повз каплицю Боїмів – і ніколи не набридне її кам’яне різьблення. Можна щодня милуватися площею Ринок – і ніколи не роздратує її велелюдність. Хочеться знов і знов обходити товстостінний Арсенал, підніматися до Високого Замку, тихо блукати Личаківським цвинтарем, дивитися на застромлені в небо верхівки костелів! Кожна епоха залишила тут свій слід: і містична готика, і розкутий ренесанс, і примхливе бароко, і монументальний класицизм, і сецесійний модерн. Жити у Львові – жити водночас у різних епохах, у всьому їхньому розмаїтті, і ніколи не відчувати несполучності, дисонансу, еклектики – усе вживається тут мирно й гармонійно. І люди здаються частиною міста, як і вигадлива ліпнина фасадів, як неповторність незчисленних левів.

Сьогодні назустріч траплялися найрізноманітніші типи! То пані з розкішним хутряним боа на плечах у супроводі елегантного кавалера, то стримана черниця, то ціла компанія євреїв з бородами та пейсами, у чорних крислатих капелюхах, то моложава матуся з двома кислолицими гімназистами, то селянка, досить тепло вбрана, але боса, то маленький хлопчик зі скрипкою у футлярі, то двоє підозрілих молодиків – чи батяри, чи просто нечупари… Надумала їх обминути, перейшла на інший бік вулиці й лише тоді побачила товаришок з консерваторії – Дору та Дарію, які дружно простували назустріч. Про вовка помовка…

Магда відзначила подумки, що її подруги не тільки талановиті, а й по-справжньому вродливі дівчата. Обидві – чорняві, тільки Дарина мала світлі очі й гострі, аскетичні риси обличчя, а Дора – класична красуня, кругловида, з навдивовижу правильним профілем, величезними чорними очиськами й довгими– довгими густими віями. Недарма ж проноза Шандор умовляв її хоч трохи побути його натурницею!

– Магдо, як добре, що ми зустріли тебе!

– Ідемо на каву. День такий якийсь…