— Нових не вистачає. Використовують всякий непотріб. Вважають, що возити мотлох можна на непотребі. А про людей не думають, пане Міністре.
— Скажіть, а ви не заздрите вашим пасажирам?
— Не зрозумів, пане Міністре.
Габр сидів, потопаючи у м’якому кріслі, дивився в спину пілотові, який говорив із ним.
— Ви не хотіли би керувати Державним Об’єднанням?
— Жартуєте, пане Міністре. Я людина маленька.
— Ви щасливі?
— Так, дуже. Працювати в Особливій Ескадрильї — моя мрія. З пілотажних курсів я єдиний потрапив сюди.
— А сім’я у вас є?
— Є, дружина і дві дочки. Ось відвезу вас туди і назад — і до них.
— А ви далеко живете?
— У квадраті Д-48-213-Х.
Габр розслабився і заплющив очі.
У квадраті Мічхок жили викладачі університету та службовці кількох довколишніх підприємств. Залізна багатоповерхова коробка, оббита знизу догори сталевими листами, належала викладачам університету, що розташувався тут же, неподалік від Університету, в якому навчався Габр.
Світло, що падало через отвір входу, осявало тільки початок коридору. Далі потрібно було рухатися в цілковитій темряві. Але відступати не було куди. Зібравшись із духом,
Габр занурився у морок, пішов уповільненим кроком (як давно він не рухався в такому до болю знайомому темпі) вглиб коробки. Спочатку він раз у раз натикався на стіни і кути поворотів, але ось упіймав себе на тому, що рухається дедалі більш упевнено. У ньому прокидалося забуте, і це лякало. Лякало саме його вміння відчувати і пізнавати перешкоду, вміння зосереджуватися на близькому просторі. А коридор усе не кінчався, петляв і петляв, то піднімаючись вище, на другий поверх, то полого спускаючись вниз. Він був сліпим, він є сліпий. У близькому просторі він знову зустрів себе — того, здавалося, давно забутого; близький простір, виявляється, не зник. Виявляється, він жив у ньому постійно, очікуючи свого часу. Він бачив захід величезного, круглого «сонця», яке зрячі називають «червоним», бачив неможливе, яке колись наповнювало його до країв, нависаючи над морем. Так, він ступив у інший світ, де все було іншим. Але... Близький простір — він не зник, ні, він причаївся в ньому. Так, його минуле. Те минуле, знайоме йому до болю «я». Безпорадне і сильне. «Я», для якого немає видимого світу, те «я», в якому вічно живуть зосередженість і тремтяча невпевненість, обережність. Здрастуй, Габре: це ти. Це я. А той я? Десь є хвиля, хвиля і птах чайка. Десь вони є. Але там я далекий собі, там я незнайомий собі! Я там чужий. Чужий собі, з новими і чужими людьми. Не я. Чи я. Де я?
Важко дихаючи, Габр намацав стіну і уперся в неї, зігнувшись. Куди він поспішає? Вже краще б він не заходив у морок. Навіщо повертатися до почуття колишнього себе? Хочеться. Це знайоме. Це рідне. Рідна сліпота, так.
І чужа-чужа зрячість. Рідний вічний страх: ти не знаєш, що перед тобою, що позаду, з боків. І покладання на вищу силу, яка тебе веде, яка тебе охороняє і дарує відчуття безпеки... Слабкість, яка обертається на міць? Рідне почуття «тільки себе», і всі інші — лише голос, голос і частини тіла, які іноді доторкаються до тебе. Більше нічого. У цьому... в цьому захована якась сила. Недоступна — так, недоступна! — роззосередженим у далекому просторі, які втратили себе, зрячим...
Піт стікав йому на обличчя, було душно, хотілося бігти звідси і залишитися навіки. Напевно, він заблукав.
Щоб не впасти, він сповз по стіні на землю, завмер у заціпенінні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Далекий простір» автора Мельник Я.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА III“ на сторінці 30. Приємного читання.