Розділ «ЧАСТИНА I»

— Про що ви думаєте?

— Про життя, — відповів Габр. — Я був сліпим. Наївним і сліпим. Я смішний сам собі.

— У мегаполісі всі смішні.

— Чому?

— Тому що рухаються, як паяци, дріботячи. Бо безпорадні, залежні. Добропорядні. Особливо жалюгідні чоловіки. Я ж бачила їх: брудні патлаті опудала, напівголі, в ганчір’ї.

— Ви пам’ятаєте?

— Так. Я нічого не забула. Я... я ж бачила кілька місяців. Вони ходили навколо мене, кожен зі своєю зарозумілістю, а я... я бачила їх усіх. Що вони собою являють. Це було нестерпно. Відтоді вони всі для мене жалюгідні. Хай би що говорили. У мегаполісі немає мужчин.

— А тут?

— У Прозорій Плямі? Не знаю. Вони... Вони всі обізлені. Сама злість. Злість і сліпа ненависть. Це духи руйнування. Вони не хочуть жити, їм уже однаково.

— Померти і потягнути за собою всіх?

— Так, вони хочуть помститися. Тільки це. «Страшно помститися», як каже Окс.

— А що вони для вас?

— Не знаю. Вони дають мені їсти, дарують безпеку... Я можу жити ось тут, із птахами і озером. Як, напевно, ніхто більше. Але вони всі чужі мені.

— Вони знають про це?

— їм ніколи думати про такі дурниці, — в її голосі знову з’явилася іронія. — Вони всі борці, люди справи.

— Навіщо ж ви... Навіщо ви служите їм? За хліб і безпеку?

— Виходить, що так. Я не маю з чого вибирати. Я можу жити або тут, з ними, або в мегаполісі, під контролем.

— І ви давно тут?

— Так. Я вже відвикла від мегаполіса. Від того життя.

Затріщала гілка в кущах, щось прошелестіло і затихло.