Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

У нас знають, що я відвідую літературну студію, і попросили написати якийсь патріотичний (о Боже!) твір. Мені світить золота медаль, тому спробуй відмовся. Але, знаючи, що все це робиться лише для галочки, я надто не старалася. Правду кажучи, геть не старалася. Знайшла якесь стареньке оповідання, яке написала років два тому, і принесла. Його гарненько оформили й відіслали на конкурс.

І хто б міг подумати, що я переможу! Та головне не це, а те, що конкурс виявився не такий уже й простий, як здавався, а цілком серйозний. І тепер твір, який я так не любила і навіть твором не вважала, дав мені, можна сказати, путівку в життя. Чому? Бо завдяки цій перемозі я зможу вступити без іспитів на філологію у будь-який виш нашої країни. Отак! Отже, я щаслива людина. Фартова.

Та своєї думки про оповідання я не змінила. Воно сиреньке. Але дякую тобі, моє дорогеньке оповіданнячко, бо якби не ти, не бачити мені вишу, як своїх вух.

Додому

East or west − home is best [2].

Англійське прислів’я

…А в Україні була зима. Холодна й сніжна зима, яку вона так не любила колись і за якою так сумувала зараз. І що з того, що в Америці теж святкують Різдво? Що ж за Різдво без гри в сніжки, без гірок, без саней? Колись вона заздрила цим американцям, яким не доводилося сидіти протягом усіх свят у хаті через страшну хуртовину і лютий мороз. Але тепер це не мало значення. Вона хотіла додому. До такого далекого й нереального, але до свого, до рідного. Щось велике й важке тиснуло на груди й гнітило дівчину. Може, душа? Та ні, бо душа її була далеко-далеко, за океаном, де кружляла між сніжинок у надзвичайному новорічному танці.

Світлана стрепенулася. З кухні пахло сніданком, таким корисним і таким несмачним, як і все в цій нудній країні. Їй зовсім не хотілося вставати з ліжка, але вже чувся надокучливий голос місіс Портленд, їхньої хатньої працівниці, яка не давала дівчині навіть зайвих п’ять хвилин поніжитися в ліжку. Ця жінка вела здоровий спосіб життя, точніше, змушувала це робити Світлану. Бідолаха зобов’язана була щодня прокидатись о сьомій ранку, півгодини мордувати себе фізичними вправами і їсти лише корисну їжу. Звісно, вона мала гарний, здоровий вигляд, але хіба це можна порівняти з тим душевним виснаженням, яке дістала за останні три роки, мешкаючи в Сан-Франциско?

Світланин батько Антон був людиною багатою й впливовою, тому й намагався забезпечити дочці чудове життя. Та хіба міг знати чоловік про невичерпну тугу дівчини за Батьківщиною? Переїхали вони в Америку не дуже давно, після того, як Світланині батьки розлучилися. Тато вирушив за кордон, і дівчина з власного бажання вирішила поїхати з ним. Мати не заперечувала, адже вважала, що дочка повинна бути там, де їй краще, навіть якщо й не з нею. Вони листувалися, і мама навіть кілька разів до них приїжджала − на Різдво чи на Світланин день народження. Та цього року мама не приїхала. Ні на іменини, ні зараз, на Різдво. Надіслала лише вітальну телеграму. Дівчина дуже сумувала й нарешті зрозуміла, як їй бракує ніжних маминих рук.

Знову пролунав голос місіс Портленд. Ця жінка наказовим тоном змушувала дівчину виконувати її забаганки. Світлана не могла зрозуміти одного: з якого дива має коритися цій сварливій чужій жінці? Чому вона мала над нею таку владу? Вона ж їй не мати, хоча і своєї мами дівчина часом не слухалася. А тут на тобі.

Світлана не витримала й вибігла до вітальні. Її охопила така лють, наче перед нею стояла людина, винна в тому, що вона так далеко від рідної домівки й від матері.

− Хто вам дав право командувати мною? Хто ви така? Я не хочу їсти цієї огидної їжі й робити гімнастику. Ви мені не мати!

Місіс Портленд від несподіванки почала поволі опускатися на стілець.

Світлана, помітивши це, розвернулась і побігла в кімнату. Уже знала, чим це закінчиться. Увечері тато знатиме, що його дочка хвора, нервова, неврівноважена й розбещена дитина, а потім Світлана вислухає півторагодинну мораль, а завтра знову робитиме все, що накаже місіс Портленд.

Так усе й сталося. Майже так…

Світлана сиділа на канапі, втупившись у дорогий килим, а батько ходив по кімнаті, нервово крутячи в руках то олівець, то ще якийсь предмет, і щось їй казав. Усе це вона вже багато разів чула й наперед знала кожне слово.

− Не розумію, що з тобою? Я ж забезпечую тебе всім найкращим. Чого тобі бракує?

Світлана, як завжди, мовчала.

Чоловік присів навпочіпки біля дівчини й ніжно запитав:

− Ну, що таке? Що з тобою, дівчинко? Може, ти справді захворіла? Ходімо до лікаря. Ти ж знаєш, я тобі зла не бажаю.