Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− Нащо ви мені це кажете?

− Бо Читач ніколи не заздритиме Письменникові. Його талант у тому, щоб просто читати, просто захоплюватися чужою творчістю, а якщо ти здатна створити щось сама, ти автоматично переходиш із розряду Читачів у розряд Письменників.

Дівчина замислилася. Їй потрібно трохи часу, щоб перетравити почуте, тому вона вирішила придумати собі інше заняття: спробувати уявити, який насправді Матвій.

Лія вже зрозуміла, що в Країні кожен має інакший вигляд, ніж за життя в Реальності; тут кожен такий, яким хотів би себе бачити. Перед нею стояв красивий спортивний юнак, але вона достеменно знала, які насправді хлопці, що полюбляють багато читати. Це зазвичай худі, кволі, бліді створіння у величезних окулярах, завжди розгублені, сором’язливі, їм важко вийти зі свого уявного книжкового світу у світ живих людей із їхніми реальними побутовими проблемами. Певне, таким і був Матвій.

Але хоч як пильно вона в нього вдивлялася, бачила лише гарного, статурного юнака. Може, вона проґавила ту мить прозріння, коли могла б розгледіти його суть. Але ж у решти не проґавила! Вона побачила в Камілі татарку, юнака в Оксентієві й хворого на чуму хлопця в Метрові. Чи це лише гра її уяви?

Ні, Лія впевнена: саме такі й були їхні сутності. Вони це потвердили своєю реакцією. Саме тоді й констатували Ліїну незвичність і дар. Мабуть, ніхто тут не міг бачити своїх друзів справжніми. То чому ж у Матвієві вона нічого не бачить?

Хлопець, певно, перехопив цей пильний погляд, тому мовив:

− Чому ви так на мене дивитеся? Щось здається вам незвичним?

Дівчина вирішила не приховувати своїх думок. Заодно це дало б можливість запитати в Оксентія про природу цього її дару, а також чому він усіх тут так дивує.

− Дивлюся оце на вас, − почала Лія, − і намагаюся вгадати, яким ви були в Реальності, та мені це не вдається. З досвіду знаю, що читачі − це завжди трохи пришелепуваті, загальмовані й хворобливі юнаки, з яких знущаються всі, кому не ліньки, а ви більше схожий на спортсмена з не досить високим показником IQ.

Матвій щиро розсміявся.

− Не знаю, як і реагувати на вашу репліку: сприймати її як комплімент чи ображатися. Гадки не маю про вашу здатність бачити людську суть, хоча, зізнаюся, перш ніж потрапити в Нічгород, багато наслухався про ваш хист від присутніх на зібранні й від тих, хто бачив вас особисто. Але немає нічого дивного в тому, що ви не можете побачити мене іншим, ніж бачите зараз. Я справді абсолютно не змінився відколи опинився в Країні. Яким був там, таким і залишаюся тут.

− Справді? − Хтозна, що здивувало Лію дужче: те, що хлопцеві геть не хотілося змінитися, чи те, що у світі, з якого вона прийшла, читач може мати такий вигляд.

Та допомогти їй дати раду зі своїми думками нагодився Оксентій.

− У цьому, Ліє, немає нічого дивного. Читачі, як ти вже помітила, особливі люди, талант їхній незвичайний. Він не перетворює, а сприймає, оцінює. Так само, як написати книжку, ти можеш написати самого себе. Зазвичай Письменники так і роблять. Тому часто улюблені герої їхніх творів такі, якими хотіли б себе бачити автори. І їм не можна дорікнути. Хто платить, той і замовляє музику. Хто творить, той і малює образ свого творіння. А Читачі захоплюються героями, що їх створили Письменники. Їм однаково любі і донкіхоти, і геракли, і фаусти, і гобсеки. Якби вони обрали для себе якийсь один, улюблений варіант свого існування, то зрадили б решту героїв. Тому Читачі завжди такі, які вони є. Це справедливо щодо Письменників, хоча й не зовсім чесно щодо самих Читачів. Адже вони теж люди і теж не завжди задоволені своїм втіленням, матеріальним виявом своєї суті.

Після цієї розмови моє перебування в Нічгороді стало бодай трошечки, але таки усвідомленим. Звісно, я мала ще безліч запитань, та Оксентій вирішив, що для початку досить. Подальше моє перебування тут мусить стати більш емпіричним, і знання я маю здобувати вже на власному досвіді.

А тут таки казково!

Змирившись, що відтепер це моя домівка і таки маю пустити тут коріння, я збагнула, що на звичайний дім, який ми можемо мати в Реальності, це геть не схоже. Адже нащо нам дім? Щоб мати де відпочити, поїсти, поспати. А тут, як з’ясувалося, усе це не потрібно, тому й дім мій мав бути зовсім іншим.

Сон, їжа, гроші − усього цього в Країні не існувало. Крім того, тут я не була заручником свого тіла, тому не втомлювалася, а весь час щось робила. І що більше я працювала, то дужче мене це затягувало. Крім того, хотілося краще пізнавати це дивовижне й чарівне місце.

Часом навіть приємне заняття набридає і втрачає свої принади, тому для відпочинку нічгородців було розроблено унікальні способи релаксації. Ось я, наприклад, часто гуляла засніженими горами, лісами. Це так приємно. Під ногами рипить сніг, з рота йде пара, навколо все виблискує… Каміла зазвичай засмагала десь на морському узбережжі. Хто що любить. А от Метр, певно, узагалі не відпочивав, бо я ніколи не бачила його без роботи: щось читає, розв’язує якісь питання, супроводжує когось у Реальність.