− Справді? − Лія не переставала дивуватися.
− Так. Окрім того, саме вони визначають наше існування: не буде їх, ми теж не будемо потрібні. Вони нас надихають, задають темп нашій творчості, а ми лише перетворюємо дійсність залежно від їхніх потреб. Одним словом, ми творимо для них життя.
− Якщо вас послухати, то виходить, що споживач важливіший за виробника.
− Так і є. Але зауваж − не кожен споживач, а лише той, що й сам має хист творця.
− Я геть заплуталася, − відмахнулася Лія. Мабуть, вона ще не готова до таких розмов.
Раптом її осінило.
− Добре. Якщо ви кажете, що талант Читача важливіший за талант Письменника…
− Хіба я таке казав? − перебив її дід. − Я сказав, що це теж великий талант, але всі таланти важливі однаково.
− Добре. Кажете, вони однаково важливі? А я хочу заперечити, бо вважаю, що Письменники важливіші, потрібніші.
− Чому це? − втрутився нарешті Матвій і відразу почервонів, бо його ж не запрошували до дискусії і він би ніколи через свою вихованість не втрутився, якби репліка новенької не зачепила хлопцевого самолюбства.
− Зараз поясню, − вела своєї Лія. − Якби Читачі були потрібніші Країні за Письменників, то я б потрапила саме в Місяцеград, а не в Нічгород. Бо такого читача, як я, ви у всій Реальності не знайдете. За все своє життя Там я, може, і написала кілька милих книжечок (уявних, звісно), може, мала кілька непоганих ідей. Зате як я читала! Я читала з дитинства, читала все, читала всюди. Я обожнювала книжки. Для мене день вважався назавжди втраченим, якщо я не прочитала бодай сторіночку. Я марила книжками. Ні сон, ні потреба в їжі не могли мене відволікти. Я гладила книжки, нюхала їх. Я мріяла жити в бібліотеці, щоб навколо мене були лише книжкові полиці. Колись моя улюблена телеведуча Ольга Герасим’юк сказала, що в дитинстві мріяла бути читачкою, не знаючи, що такої професії не існує. Я теж усе своє життя мріяла бути просто читачкою. Мріяла, щоб з’явилася така професія − просто читати різні книжки: художні, науково-популярні, розважальні… Якби така професія справді існувала, я будь-що її опанувала б…
Лія замовкла й перевела подих. Вона сама від себе такого не очікувала. Давно вже з таким захватом нікому нічого не розповідала.
Захват прочитувався й на обличчях чоловіків. Окрім того, Матвієві ще й були знайомі ці відчуття.
Першим наважився порушити мовчанку Оксентій:
− Я вражений, Ліє. Але я маю й контраргументи. Ти любиш книжки, любиш читати, але це люблять всі Письменники, не лише Читачі. Однак Письменники ще й самі можуть писати. Невже в тебе ніколи не виникало почуття заздрості до якогось талановитого письменника?
Дівчина на мить замислилася.
− Авжеж, виникало. Це ж нормально. Я людина, і я можу обманювати будь-кого: мовляв, не заздрю успіхам інших, але це ж природно, це людська сутність.
− Цілком із тобою згоден. Але ж у тебе ніколи не виникало почуття заздрості, скажімо, до механіка, що сконструював дуже вдалий автомобіль?
− Ні, бо це мені нецікаво.
− Отож. Ти не цікавишся тим, чого не вмієш, і не вмієш того, чим не цікавишся. А писати ти можеш. Сама можеш перетворювати дійсність. А читаючи інших, ти просто вчишся, і коли в них щось виходить дуже вдало, так, що ти вважаєш за неможливе цього досягти, тоді ти й починаєш заздрити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ходіння Туди і Назад» автора Гальянова В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Туди . Муза на одну книжку“ на сторінці 22. Приємного читання.