Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– Я не те хотіла сказати. Тож про зраду лише здогадки?

– Якби ж то! – скривилася Ольга. – Почав вечорами десь пропадати, то до того зайшов, то там просили підсобити. А вчора… – у неї знову покотилися сльози, – прийшов додому, аж світиться, збираємося спати, почали роздягатися, а у нього… У нього сорочка й спіднє в жіночій крові! Ну ти ж розумієш? І хватило совісті так повернутися?! І та лахудра навіть не запрала!

– А Іван як це пояснив? – запитала Варя, однією рукою обнімаючи сестру за плечі.

– А ніяк! Очі вирячив і стоїть червоний як рак. А що йому? Очі у Сірка позичив і лупає ними, безсоромний! Ой, що мені робити? Як ту зміюку вивести на чисту воду? – заголосила Ольга.

– Навіть не знаю, що порадити, – зітхнула Варя.

– Я знаю, до кого він бігає! Кажуть, Одарка знову вагітна! Ось тобі і вдова! П’ятеро дітей має й шостого незабаром у пелені принесе! Мій жеребець там точно побував! Я прослідкую за Іваном, я його вистежу! А їй не тільки патли, а й оті великі цицьки повідриваю! – збуджено затараторила Ольга. Варя розсміялася. – А тобі смішно? Так? З горя сестри насміхаєшся!

– Дурненька ти моя! – сміючись, промовила Варя. – Ех, ти! Дурний піп тебе хрестив, сестричко! Навигадувала казна-що! Подумай сама: якщо Одарка вагітна, то звідки у неї жіноча кров?

– А й справді! – полегшено видихнула Ольга й усміхнулася. – Злість зовсім затьмарила розум. Одарка ні за що могла б ходити з розбитою мордою. Все одно потрібно з’ясувати, чи насправді вона чекає дитину.

– От і дізнавайся. Краще не слідкуй за чоловіком, а будь із ним лагіднішою, – сказала Варя. – То ми підемо дітей знайомити з Сашком чи так і будемо сидіти на цій колоді?

Розділ 36

Доки Павло Серафимович запрошував Трохима повечеряти разом з ними, Марічка бавила Маргаритку та Соню, Варя вклала спати немовля й одразу ж кинулася допомагати матері.

– Йшла б до свого чоловіка, – зауважила мати.

– Він зараз у хліву почистить і підійде сюди, – сказала Варя.

А у чоловіків знову розмови про непосильні податки.

– Хіба ж можна так із людей знущатися?! – обурено сказав Трохим. – Маю не так багато землі, а повинен здати шістнадцять пудів зерна! Але ж не вся земля під житом. Є ще й городина, й садок. Як без того всього?

– Навіть не знаю, хто ті закони пише. Напевно, той, хто ні разу не працював у полі і не знає, як що росте, – зітхнув Павло Серафимович. – А ще, сусіде, додай до всього грошові податки. За кожен гектар потрібно внести п’ятдесят вісім карбованців! Де їх узяти? Продали вже і бичка, і усіх коней, окрім Буяна, залишилася одна корова на два двори, поросятко і свиня. Ледь із зятем нашкребли, щоб заплатити за землю.

– А за худобу заплатили? – поцікавився сусід. – Ми заплатити за землю ще не зібрали коштів, а за велику рогату худобу сплатили по двадцять одному рублю за коня і за корову.

– За худобу ще не платили, – сумно промовив Павло Серафимович. – Навіть не знаю, з чого і як платити. Продали, можна сказати, за безцінь таку худобу! Ой-ой-ой! – чоловік скрушно похитав головою. – Залишилися без худоби, але з боргами.

– І як далі жити? Де випасати нашу годувальницю? На луки не пускають, бо то все тепер колгоспне. І ваш сінокіс, Павле Трохимовичу, так шкода! Яка ж там росла трава! Ще б можна було отаву покосити, так забрали! Чорти б їх узяли! А який був гарний березовий гайок у вашої доньки! Навіщо він їм?

Павло Серафимович повернув голову. На порозі стояла бліда та розгублена Варя.