Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

Два тижні Улянида не відходила від ліжка Варі. Вдень вона працювала в колгоспі, увечері йшла додому, звідки приносила хворій пляшечки з настоями. Варя нікого до себе не підпускала, окрім Уляниди. Батьки вже не знали, що робити, що гадати. Породілля то отямлювалася, починала свідомо розмовляти з рідними, то знову її очі ставали безумними. Варя жахалася якоїсь ворони та хреста, які їй ввижалися повсюди. Іноді жінка ставала схожа на божевільну: дивилася нерозуміючим порожнім поглядом на рідних і не пізнавала їх.

– Улянидо, що з нею? – питала мати, обливаючись слізьми, коли донька відсахнулася від неї, як від привида.

– Хіба я знаю? – стенула плечима.

– Що вплинуло на неї? Спека?

– Можливо.

– Чи злякалася чого? Може, їй переляк вилити на воску?

– Вже вилила.

– Чи одужає?

– А я знаю? – скаже, не дивлячись в очі, і знову чаклує над своїми настоями. І що з неї візьмеш? Дивакувата, мовчазна, але знає свою справу.

Батьки, як могли, намагалися віддячити та догодити Уляниді. Постелили їй на дерев’яній канапі у кімнаті доньки, годували смачним, з собою на роботу давали вузлика з харчами. Нехай кажуть, що Улянида несповна розуму, аби лишень врятувала доньку. Іноді уві сні Варя марила, то тікала від когось, рятуючи свою дитину, то кликала Андрія. Добре, що Василь перейшов спати в комору і не чув того. А Уляниді хіба є яке діло до марень недужої? Вважають її причинною, то й на краще. Що почула – нікому не скаже, та й ніхто не запитує. Хто буде спілкуватися з жінкою, яка несповна розуму?

Старання Уляниди увінчалися успіхом. Варя повернулася до нормального життя. Була ще квола та бліда, але марення вже припинилися, і вона почала пізнавати рідних та свідомо розмовляти з ними. Жінка навіть не пам’ятала, що з нею трапилося. Останнє, що зберегла її свідомість: жахлива спека, біль, перейми. А далі – ніби хто стер з пам’яті усі події.

– Так буде краще, – сказала Улянида, напевно, маючи на увазі провал у свідомості Варі. – То я вже піду додому? – запитала вона і, не чекаючи відповіді, почала збирати у вузлик свої пляшечки та трави.

Мати Варі мало не цілувала руки жінці за спасіння доньки. Улянида ні пари з вуст, ніби не до неї, мовчки пішла. Павло Серафимович подав їй шматок сала, подякував. Взяла без слова і подибала геть.

А вже наступного дня Варя заявила, що потрібно похрестити дитину.

– І як ти собі це уявляєш? – запитав Василь. – Де того батюшку знайти?

– Я чула, у районі залишилася церква, тож можна там, – відповіла Варя.

– Це ж не близько.

– На підводі поїдемо. Виїдемо вночі, а вранці будемо там.

– А як назвемо хлопчика?

– Сашком.