Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

Вона так і не поглянула в його бік. Андрій іще довго дивився їй услід, проводжаючи закоханим поглядом тоненьку постать.

Варя йшла босоніж курною дорогою, гордо несучи немовля. Вона весело здоровкалася з перехожими і розквітала у задоволеній усмішці, коли її вітали з новонародженим. Вона раділа життю, нехай нелегкому, наповненому і тяжкою працею, і тривогами, і сумнівами, і щемливими та болючими водночас спогадами про минуле. Її радувало все навколо: і сонце, яке важкою помаранчевою діжею ліниво закочувалося за верхівки дерев, і мугикання ситих корів, які поспішали до своїх дворів, і старенький дідусь на призьбі, що тримав у зубах люльку, і навіть оті пузаті гарбузи, яким було мало городу, так перелізли через тин і зависли з іншого боку. Хотілося, щоби все навколо раділо і Варі, яка подарувала цьому яскравому світові нове життя, і тому маленькому згорточку, який вона обережно притискала до грудей.

Але не все навколо було так райдужно. Ось покинута хата Бондарчуків, далі – Пономаренків, а там сумно глипає забитими вікнами ще одна – Сидоренків. В одних щільно зачинені віконниці, в інших вікна – зяючі темні діри або ж забиті старими дошками. Нещодавно хати були веселіші, бо в них жили люди, там було життя. Нові закони та порядки змусили людей покинути рідні гнізда і цілими родинами їхати у світи, шукаючи нового життя. Усі вони – і Бондарчуки, і Пономаренки, і Сидоренки – були добрі господарі, але спіткала їх одна біда. Усі ці родини не мали змоги сплатити непосильні податки, тож, не чекаючи покарання, тихенько розпродали свої господарства й поночі втекли з села разом із дітьми. Усі вони сподівалися знайти роботу у містах. Плекали надію влаштуватися на новобудовах або шахтах, а чи вдалося? Чи знайшли краще життя? Ніхто не знає…

Варя застала Ольгу вдома. Та сиділа посеред двору на колоді й схлипувала.

– Що трапилося? – Варя підійшла до сестри, сіла поруч.

– Іван! – крізь сльози сказала Ольга.

– Що з ним трапилося? – стривожилася Варя.

– Що? Що? Жеребець клятий, у гречку стрибнув!

– Ти можеш пояснити?

– Він… він… – схлипувала жінка. – Він гуляє.

– Як то?

– Як усі жеребці! – Ольга перестала хлипати, витерла подолом очі. – Зрадник він! Ось що.

– Ти спіймала його на гарячому?

– Ні, але спіймаю!

– Балачок наслухалася?

– Якби ж то! Впевнена, що хтось та знає, куди він бігає, але ніхто нічого не каже.

– Тоді звідки ти взяла, що він тобі зраджує? – Варя посміхнулася кутиками вуст.

– Я вже давно помітила, що він охолов до мене, – Ольга стишила голос. – Це почалося, коли я втратила дитину.

– Олю, ти мене вибач, але й не дивно, – у тон їй сказала Варя. – Ти іноді з ним поводишся грубо, не лагідно. То стусанів надаєш, то привселюдно пошлеш під три чорти.

– А якщо я така є? Бачили очі, що вибирали – їжте, хоч повилазьте! Одружувався, то казав, що кохає. А шестеро дітей хто мені зробив? Я його і обперу, і нагодую, і в постіль чисту вкладу. Ти гадаєш, я не можу бути лагідною і пристрасною?