Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– Прощавай, Павле! – крикнув наостанок Гордій. – Прощавайте, люди! Не поминайте лихом!

Уже за мить палало все всередині. Несамовиті людські крики швидко стихли. Довше ржали налякані коні, тужно ревла корова, але й ті замовкли. Люди кинулися тушити пожежу, але жадібний вогонь швидко поглинув і людські життя, і саму оселю, яка нещодавно була наповнена голосами, щебетом дітей та туркотінням швейної машинки.

– Що ж ти наробив, Гордію, – скрушно промовив Павло Серафимович.

Чоловік затулив обличчя картузом, чи щоб не бачити, як у полум’ї зникло життя рідної людини, чи щоб не бачили люди його сльози.

– Таточку, не треба, – почув він поруч голос Варі, яка щойно прибігла на пожежу.

Павло Серафимович витер картузом обличчя, подивився на заплакану доньку.

– Ходімо додому, – попросила вона обережно. – Не треба дивитися.

– Не можу! – розпачливо похитав головою. – Там мій брат. Я нікуди не піду.

– Тату, його вже не повернеш.

– Не піду.

– Але ж у тебе є ми, – продовжила Варя. – Вдома мама сходить з розуму, чекаючи на тебе. Я на неї залишила дітей, твоїх онуків.

– Іди додому.

– Ми не зможемо жити без тебе, – тихо сказала Варя. – Ти нам потрібний. Що ми будемо без тебе робити?

Подивився доньці у вічі. Там розпач і надія одночасно.

– Ходімо додому, – зітхнув він і кинув останній журний погляд на хату, що догоряла.

Розділ 40

Варя взяла немовля на руки й пішла з батьком навідати сестру. Павло Серафимович був у поганому гуморі. Податки по м’ясу платити було нічим. Залишилися у господарстві на дві сім’ї кінь, корова та одна свиня. Зарізати корову – нічим буде годувати дітей. Коня? Як тоді орати землю? І взагалі, без коня ніяк не можна у господарстві. Залишається свиня. Але ж нема ні шматочка сала, ні м’яса. По двору бігає кілька курей, та й то для того, щоб зібрати яйця на податок. Самі вже й забули, які ті яйця на смак. Поки ще є зелень, кури пасуться, а чим їх годувати взимку? Зерно пішло на податок. Залишилося вдома так мало, як ніколи ще не було. Хоч як крути, а не вистачить навіть на посів. А де брати хліб? Городину зібрали, наквасили капусти, огірків, є картопля, буряк, але ж як без хліба? І врожай зібрали непоганий, стояло в полі жито, як лава! А яке було зерно! Не зерно, а бурштин! Серце рвалося на шматки, коли здавав його в колгосп. Недаремно кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в коморі». А в коморі майже порожньо. Чув серцем: настають тяжкі часи…

– Бачите? – Ольга замість вітання вказала на ліжко.

Там на животі лежав її старший, дванадцятирічний син Василько. Уся спина хлопця була пописана батогом. Довгі полоси ран кровоточили, і хлопець тихенько стогнав.

– Ось що з моєю дитиною зробили! Геть скалічили!