Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

– І чим же, Михайле, я тягну назад?

– Тим, що скнієш над своїм багатством! Вчепився у землю руками й ногами і не бачиш, що вже всі попереду, а ти залишився десь позаду.

– Хто попереду?

– Комуністи, комсомольці, колгоспи врешті-решт!

– У вашому колгоспі, який попереду, земля будяками поросла, худоба реве голодна, коні худі, як шкапи, дітей батогами шмагають і нема у вас господаря, нема!

– Усе буде, але не одразу.

– Можливо, – погодився батько.

– Зрозумійте, – сказав Михайло, дивлячись кудись на городи, – краще вже зараз вступити в колгосп і все добровільно віддати.

– Я й так усе віддав, сплативши податки.

– Невже? – спитав Михайло з удаваним здивуванням. – Я ж знаю вас, завжди є великі припаси.

– Були колись.

– Все одно у вас усе відберуть.

– Уже нема чого брати, – сказав батько. – Так що передати матері? Ти навідаєш її?

– Я не прийду, – помітно знітившись, відповів Михайло.

– Погані ми з матір’ю стали, – насмішкувато мовив батько. – Гидуєш нами, куркулями?

– Ти сам дав відповідь на своє питання, – сказав Михайло. Він поправив картуза й швидко пішов.

Ніби варом обдали Павла Серафимовича, аж похололо серце від образи. Потихеньку подався додому. Дійшовши до садиби, звернув убік, пішов до озера. Тягарем лягла на серце розмова з сином. Як про неї розповісти дружині? Чув не раз, як плаче ночами в подушку. Воно й зрозуміло: мати! Народила у муках, вигодувала груддю, випестила, виростила, а він тепер вовком дивиться на неї. Змарніла вона від хвилювань та печалі, шкода її. Навіть уявити не можна, як їй болить за сина. І не розказати про зустріч з ним не можна, і сказати – ще більше роз’ятрити рану.

Павло Серафимович довго сидів на березі озера. Холонули думки. Уже висів місяць у синьому вечірньому небі, заллявши світлом усе навколо, а чоловіча постать залишалася непорушною. Навіть місячний зірчастий вечір не міг витягти чоловіка із тяжких роздумів. Залізна туга все ще тиснула серце. Він узяв камінець, кинув у озеро. Розгорнулося віяло янтарних скалок води. Якби ж то тугу можна було так розсипати по воді, щоб вона розійшлася колами, розвіялася!

Кинувши останній погляд на блискучу поверхню, Павло Серафимович пішов додому. Якимось внутрішнім чуттям він відчув, що наближається щось сіре, невідоме, жахливе. Ще не можна було чітко розгледіти риси того страхіття, але було ясно, що він втратив ще одну дорогу людину.

Розділ 42