Розділ «Частина п’ята Перевернутий світ»

Варя вийшла у садок, сіла на лавку, обпершись спиною на стовбур яблуні. Вона погодувала груддю маля. Дитинка, чмокнувши кілька разів губками, солодко заснула, відчуваючи материнське тепло. Сонце ліниво скочувалося донизу, сповіщаючи про закінчення ще одного дня. За деревами, на узгір’ї, як на долоні, розтягнувся хутір Надгорівка. З десяток хаток примостилися серед дерев в один ряд. Варі подобалося дивитися увечері на хутір. Коли насувалася темінь і у вікнах запалювали світло, хатинки розчинялися, ніби кудись зникали, залишивши по собі світні віконця, які ставали схожими на розсипані намистинки. Зараз ще не настав вечір, тому хатки здалеку скидалися на ластів’ячі гнізда, приліплені на урвищі річки. Поступово стихав сільський гомін. Лише було чути, як хтось сталить сокиру та гавкає у когось собака…

Розділ 41

Повертаючись додому від старшої доньки, Павло Серафимович пішов вузьким провулком. Він здалеку пізнав Михайла, який простував назустріч. Іншого разу син звернув би кудись, як робив це завжди, щоб не зустрітися з батьком, але зараз йому нікуди було дітися. Павло Серафимович порівнявся з сином, ґречно привітався.

– Доброго вечора, Михайле!

– Доброго! – буркнув той у відповідь, але не пройшов далі, зупинився.

– Як ти?

– Добре. А ви? – запитав, не піднімаючи голову.

– Зайшов би, дізнався.

– Нема часу.

– Кажуть люди, на задніх лапках ходиш перед керівництвом?

– Не ваше діло! – огризнувся.

– Ну добре, то твої справи. А як там діточки?

– Теж добре, – похмуро озвався Михайло.

– Ми з матір’ю вже скучили за ними. Мати скільки разів приходила, щоб побачити онуків, приносила гостинці, так твоя дружина не пустила її на поріг.

– Не треба нам від вас нічого! – відрубав Михайло.

Боляче різонули ті слова по самому серцю, але Павло Серафимович мовчки проковтнув образу.

– Вони ж наші онуки, рідна кров, – спокійно зауважив батько. – Родина Чорножукових завжди була дружньою.

– Минули ті часи.

– То ти, як я розумію, зрікся своїх батьків? – чоловік поставив питання руба.

– Навіщо такі гучні слова? Зрікся, не зрікся… Я – комсомолець, будую нове світле соціалістичне життя, а такі, як ви, заважають, тягнуть назад.