– Васильку, сонечко, – Варя попестила рукою чуприну хлопця. – Знову за колоски побили?
– Еге ж, – схлипнув він. – Не помітив об’їждчика, а він налетів та так мене відшмагав!
– Падлюка! – обурився Павло Серафимович. – Здійняв руку на дитину! Хай би вона йому відсохла! Не треба більше ходити, бо ще раз піймає – заб’є до смерті.
– Ага! – вмішалася Ольга. – Не ходити? А їсти що взимку будемо? Нема ніде нічого! Те, що дали на трудодні, незабаром доїмо, а тоді що? Посівне зерно молоти на борошно? Зараз працюємо за «галочку» в обліковому зошиті, бо вже й грама зерна на трудодні не дають.
– Може, потім видадуть? – спитав батько.
– Дадуть! – хмикнула Ольга. – Доженуть і добавлять! Усе зерно вивозять у район, комори пусті вже зараз. То лише дурні та мої родичі чекають чогось на трудодні.
– Але ж у колгоспному господарстві мають залишатися якісь запаси, – зауважив Павло Серафимович.
– Мають то вони мають, але геть усе вивозять. Раніше як було? Вранці розіллю всім попити молока, наріжу по окрайцю хліба, а потім так-сяк під’їмо в колгоспі. А зараз дзуськи! То хоча б старших дітей годували у школі, а тепер ні. А ще ж треба чимось і вечеряти. До того ж Оксанка залишається з кимось вдома, її треба нагодувати. Не кинеш вдома саму чотирирічну дитину? Коли хліба мали вдосталь, то спечеш, було, то пиріжка якогось, то вареничка зліпиш, то млинців підсмажиш, а тепер уся надія на городину. Як так і надалі піде, то картоплю до Нового року поїмо і покладемо зуби на полицю, – бідкалася Ольга. – Хотіла сама вночі піти позрізати колосків, але щось лячно. Думаю, як мене посадять, то пропадуть діти. Отож і посилаю старших на поле збирати колоски. Якщо пощастить, то приносять пару клунків. А це саме кілька буханців уже можна спекти.
– І коли вже все це скінчиться? – похитав головою Павло Серафимович.
– У Михайла треба спитати, – пустила шпильку Ольга. – Він тепер халяви керівництву так лиже, аж прицмокує!
– Часто бачишся з ним? – глухо спитав батько.
– Щодня. Він же у нас бригадир! Хоча б раз запитав, як ми живемо.
– Що ж, Василику, з тобою робитимемо? – Павло Серафимович змінив болючу для нього тему розмови. – Як же тобі допомогти?
– Може, я сходжу за Улянидою? – сказала Варя. – Нехай якоїсь мазі дасть, щоб рани помазати.
– Сходи, Варю, – відповів батько, – попроси, нехай сюди прийде, а сама йди вже додому.
– А ви, тату?
– Я дочекаюся знахарку і теж піду, – відповів батько.
– Сходи, будь-ласка, – попрохала Ольга, – бо ми свого батька не дочекаємося і до ночі.
Варя загаялася біля хвіртки Уляниди – ніяк не могла зняти на ній гачка. Хотіла вже погукати жінку, але раптом хатні двері прочинилися, звідти вискочив чоловік і побіг кудись городами. Все відбулося так швидко, що Варя не встигла розгледіти чоловіка, але його постать їй здалася дуже вже знайомою.
– Чого стоїш? – визирнула Улянида. – Заходь.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розколоте небо» автора Талан С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята Перевернутий світ“ на сторінці 12. Приємного читання.