Розділ «Частина третя Павутина»

– Мені нічого не потрібно, – приглушено мовила Варя і додала: – Окрім Андрія. Лише у ньому вся моя душа. Як її відірвати? Живцем, із корінням? А що залишиться мені? Ви подумали? Як жити з порожнечею в душі весь вік? – її очі знову затуманили сльози.

– Досить! Цить! Буде так, як я сказав! – батьків голос перетворився на сичання, а в очах майнув гнів.

Варя ніколи не бачила батька таким. На мить їй стало лячно, але думка про те, що її коханий може назавжди застрягнути в минулому, додала їй сил. Дівчина підхопилася з місця, впала на коліна перед батьком, почала похапцем цілувати його великі натруджені руки.

– Таточку, ріднесенький! – плакала дівчина. – Не виймайте з мене душу! Благаю, прошу: заради усіх святих, не віддавайте мене за нелюбого! – Руки батька вмилися сльозами відчаю любої доньки, але жоден м’яз не поворухнувся на його обличчі. А коли почала підвивати мати, він відсторонив від себе Варю.

– Сьогодні прийде Василь, щоб про все домовитися, – промовив він твердим голосом. – Завтра буде сватання, а за тиждень – весілля. Це моє останнє слово!

Павло Серафимович підвівся і швидко пішов до дверей.

– Заспокой її, – звернувся до дружини. – Нехай іде до себе. Зараз повинен прийти майбутній зять.

Варя різко підскочила, вибігла з хати. Вона впала на своє ліжко і голосно розридалася. Нестерпно тиснуло груди відчуття безнадії. Вона кохала Андрія так, як повітря, жадібно хапаючи кожне його слово, дотик, погляд – ними й жила. Як без нього жити? І чим жити, коли все найкраще залишиться у минулому? Приходитимуть нові дні, але вони вже не будуть такими хвилюючими. У них завжди буде жити порожнеча та смуток. Вона ніколи не зможе грюкнути дверима за минулим, бо там залишиться її кохання, єдине та неповторне. Вона ніколи не зможе звільнитися від душевного болю і відпустити його на волю, щоб не чіплявся за плечі, а зостався в минулому.

«Що ще можна зробити?» – гарячково думала дівчина. У неї був один план, приготований заздалегідь і ще не здійснений. Колись вона сказала коханому, що знає, як відкараскатися від Василя. Зараз вона була невпевнена, що це спрацює, але потопаючий завжди хапається за соломинку. Головне – не проґавити, коли прийде до батька Василь.

– Варко, – озвалася бабця, – чи ти плачеш?

– Ні, бабусю, – відповіла, – то я сміюся з Тумана, він так кумедно викушує бліх.

Дівчина підвелася, поправила волосся, підійшла до маленького віконця, яке виходило у двір. Вона повинна зустрітися з Василем до того, як він піде до батька. Час чекання застиг, як узимку крижана річка. Здавалося, минула ціла вічність до того, як скрипнула хвіртка і ліниво, задля годиться, загавкав Туман. Варя, не вдягаючись, вибігла назустріч Василю.

– Доброго дня! – не стримав усмішку хлопець.

– Якби ж то він був добрий, – відказала Варя. – Чому ти приперся? Я тебе кликала?

– Ні, але ж я домовився з твоїм батьком, – невпевнено почав юнак.

– А в мене ти спитав, чи потрібний ти мені?

– Я думав…

– Індик теж думав, та й у борщ попав, – парирувала Варя. – Як ти збираєшся зі мною жити, коли ти мені нелюбий?

– Притерпишся, то й пригорнешся. Я ж тебе кохаю.

– Кохає він! – зіронізувала дівчина. – А я кохаю іншого. Ти хочеш моє життя занапастити?