Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Михайле! – стала на коліна, трухнула за плечі. – Ти мене чуєш? Хто? Хто це зробив?!

Брат повів очима. Тонка цівка крові полилася з кутика рота.

– Він… – прохрипів брат.

Варя побігла до батькової хати. Сіпнула двері на себе – відчинені, але в хаті не було світла.

– Тату! – крикнула вона.

– Що трапилося?! – батько підійшов до неї. Він був одягнений, але без кожуха. У Варі відлягло від серця. Батько не спав, хоча й не було світла, але ж він не міг непомітно проскочити повз неї у хату.

– Там!.. – стривожено сказала вона. – Швидше! Михайло…

Павло Серафимович став навколішки, підняв голову Михайла. Син іще дихав.

– Михайле, – промовив батько, – мій нерозумний сину, як так?…

Син зупинив останній погляд на батькові. Він подивився прямо йому у вічі. Тіло востаннє здригнулося під руками батька і завмерло, з рота хлинула гаряча кров. З грудей батька вирвався глухий стогін.

– Сину! – простогнав чоловік.

Батько так і сидів над сином, який уже не дихав. З грудей юшила кров, розтікалася по білосніжному покривалу землі. Варя тихо плакала, не в змозі відірвати погляд від червоної плями, яка збільшувалася, парувала на морозі. Гаряча кров – холодний сніг. Син – батько. Життя – смерть. Ненависть – любов. Вічний батьківський біль – назавжди заспокоєне тіло сина. Усі протилежності були разом, змішались нероздільно в одне ціле.

«І піде брат на брата, сина батько прокляне, а сини відречуться від батьків. Так буде», – пролунало у голові Варі пророцтво Уляниди. Варя так ясно почула ці слова, що навіть озирнулася, чи нема поруч Уляниди? Село принишкло і притихло. Лише мертвий син і вбитий горем батько. А ще німе село і паруюча червона пляма…

Розділ 58

Ховали Михайла як комсомольця. Приїхав якийсь комуніст із району, щоб виголосити промову на кладовищі. Попереду несли не хрест, а червоний прапор, який для такої нагоди зняли з будівлі сільради. Труну везли на санях, поруч із нею сиділи дружина покійного і їхні діти. За саньми йшли активісти-комсомольці і комуністи. Уже потім – родина Чорножукових. Посередині – батько, обабіч нього Ольга і Варя зі своїми чоловіками. Жінки плакали, Павло Серафимович наче скам’янів – не проронив жодного слова. Блідий, похмурий, задумливий та сумний, він ніби зменшився, зіщулився, занурився у себе. Чи чув він гучні промови, які лунали з вуст товаришів сина на мітингу? Хіба скаже про це обличчя з міцно зціпленими зубами і густим смутком в очах? Варі здавалося, що свідомість батька ніби оповита туманом, її поглинула байдужість. Коли до труни почали підходити родичі, щоб попрощатися з покійним, Павло Серафимович підійшов до притихлого навіки сина. Він пильно подивився на Михайла, нахилився, торкнувся вустами холодного чола. Батько щось тихо сказав синові на прощання, ніхто не почув тих слів. Чоловік провів шапкою по обличчю, змахуючи непрохані сльози…

Уже всі розійшлися, а Павло Серафимович стояв біля свіжої могили, над якою височів металевий пам’ятник із зіркою нагорі. Ольга пішла, а Варя не могла залишити батька на самоті з горем. Вона боялася, що смерть сина забере у батька волю до життя, що в душі у нього заклякне все живе, замерзне, і зранене серце перетвориться на холодну бурульку. Хотіла знайти слова втіхи, але вони кудись зникли.

– Тату, – торкнулася легенько рукою батькового плеча. Від несподіванки він здригнувся. – Ходімо додому, – попросила донька.

Він подивився на неї спустошеними очима, в яких, окрім смутку, не залишилося нічого.

– Що? – неуважно спитав він.

– Тату, нам потрібно йти додому, – повторила Варя. – Там бабуся сама.