Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Можна було б і у дідову могилу щось сховати, – пошепки сказала Ольга, – але ж помітять активісти, що земля порушена, а тут свіжа могила.

Варя, мліючи від страху, підійшла до материної могили, впала на коліна.

– Матусю, рідненька, – ледь ворушачи губами, сказала Варя. Одразу ж покотилися сльози, закапали на мерзлу землю. – Пробачте, що вас турбуємо, що нема вам спокою і на тому світі. Прошу вас, молю, врятуйте моїх діточок! Не дайте їм загинути голодною смертю!

Варя підвелася, витерла сльози.

– Копайте! – Ольга подала батькові лопату.

Павло Серафимович копнув кілька разів, кинув лопату на землю.

– Не можу! – сказав він. – Будь-де, але не тут… Не можу… Рука не здіймається.

– І що ж ви такі у мене слабкодухі?! – Ольга схопила лопату, почала швидко розкопувати материну могилу. – Не стійте, як пеньки посеред лісу, – звернулася вона до них, – тягніть корито і зерно.

Коли почувся глухий удар лопати об домовину, Варя мало не зомліла.

– Йди вже у хату! – невдоволено пробурчала Ольга. – Можна подумати, для себе стараюся.

Розділ 56

Попередити Павла Чорножукова про нові вилучення сільськогосподарських продуктів Кузьма Петрович не міг – не дозволяла партійна принциповість і відданість комуністичним ідеалам. Але чомусь останнім часом не йшов із думки той випадок у дитинстві, коли Павло почастував його хлібом із салом. Ніби це було вчора, пам’ятав, як дуже хотілося їсти. Здавалося, що шлунок приріс до спини, і від того все всередині боліло і його нудило. І таким смачним тоді здалося те сало, що ніколи вже такого не куштував! У голові дотепер стояли слова друга дитинства: «Давай поїмо разом». Світ став яскравішим від тих простих слів. Зараз, коли постав вибір між допомогою Павлові і партійним обов’язком, перевага була на боці останнього. Він залишався вірним своїм ідеалам і принципу попри те, що розумів: щось іде не так. Не зважаючи ні на що, совість у душі прохала попередити Павла Чорножукова про нові заходи.

Кілька разів Кузьма Петрович поглядав у вікно сільради. Звідси йому було видно подвір’я Павла як на долоні. Чоловіка не було видно. Уже присмерком Павло Серафимович пішов порати господарство. Кузьма Петрович дочекався слушного моменту, коли Чорножуков заходився підмітати у дворі, а Биков пішов на ґанок покурити і провітритися. Щербак вийшов надвір услід за однопартійцем і почав розмову про те, що необхідно взяти більше підвод, бо картоплі і буряка у селян значно більше, ніж зерна. Він обговорював деталі з Биковим і намагався говорити голосно, так, щоб було чути Павлові. Йому довелося стати так, щоб Биков не бачив за ним чоловіка з мітлою у дворі. Стоячи спиною до садиби Чорножукова, Кузьма Петрович не міг бачити Павла, але він чув, як мітла почала шкрябати тихіше й навіть на мить затихла. Павло повинен був почути їхню розмову, принаймні з її уривків можна було здогадатися про нові вилучення.

Щойно комуністи зайшли у приміщення, Павло Серафимович кинув мітлу, негайно пішов до Варі.

– Потрібно ховати картоплю і буряки, – сказала схвильована донька. – Це ще важче, ніж приховати зерно.

– Потрібно попередити Ольгу, – сказав батько, – а ми вночі щось придумаємо.

– Я піду до батьків, – сказав Василь. – Вони самі не зможуть сховати, тож я допоможу.

– Можеш залишитися на ніч, – звернувся до нього Павло Серафимович. – Ми з Варею самі впораємося.

– Я можу дітей забрати із собою, нехай дідусь із бабусею побавляться з ними, – сказав Василь.

Варя не забула про подругу – метнулася до Марічки, попередила.