Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Вони хочуть забрати останнє?! – обурилася сусідка. – І коли вже це закінчиться?! Здається, що кінця-краю не буде!

Залишалося вирішити, де влаштувати схованки. Не засвітивши лампу, у повній пітьмі, Варя з батьком перебирали можливі варіанти. Варі було дуже шкода городини, особливо тих маленьких бурячків, які вона таємно наносила з поля. Згадувалося, як ризикувала, як було страшно, як втішала себе думкою про те, що ті невеличкі овочі зможуть прогодувати дітей хоча б кілька днів. Вона вирішила вигадати таку схованку, щоб активісти її не знайшли. Батько запропонував знову закопувати в землю. Звичайно, то була слушна думка – взимку кращого місця для зберігання годі й придумати. Але ж швидьки прийдуть із шпичаками і знову будуть штрикати ними землю.

– Я не піду копати могилу мами, – попередила Варя.

– А там вже ніде, – відповів батько. – Можна викопати кілька ямок за ними, у заростях сливняку. Невже будуть шукати поміж могилами?

– Можна і там, – погодилася Варя. – А ще можна у корівнику. Ризик є, але спробувати можна.

– Можна потроху розкидати на горищах будинків, – розмірковував батько. – Там і там розкласти потроху. Щось знайдуть, а щось і нам залишиться.

– Точно! – осяяла думка Варю. – На горищі! Тільки не на нашому, а на горищі сільради!

– Де?

– Ніхто не здогадається шукати чужий буряк у себе! – весело сказала Варя. – Вночі там нікого немає, драбина стоїть на місці, тож ми сховаємо там! Якщо навіть і знайдуть, то нехай доведуть, що то ми сховали!

– Але ж там холодно, буряк не так боїться морозів, а ось картопля може одразу померзнути, – зауважив батько.

– Можна покласти мішки біля комину, – порадила Варя, – там тепліше, а зверху ще чимось накрити.

– Десь у мене був старий батьківський кожух, – сказав Павло Серафимович. – Він уже дірявий і потертий, якщо знайдуть, то не шкода.

Дочекавшись пізньої ночі, Чорножукови залишили частину врожаю у льосі, решту порозкладали у мішки. Як і домовлялися, закопали у різних місцях за могилами й у корівнику. З городу зайшли, крадучись, на своє колишнє подвір’я.

– Я полізу, – сказав батько пошепки.

– Під вами рипітиме драбина, – сказала Варя. – Давайте мені мішок, я ж легша.

Варя з мішком за плечима полізла по драбині, відчинила дверцята, які вели на горище. Добре, що нові господарі не здогадалися повісити замок – двері притримувала лише дерев’яна закрутка. Пригнувшись, щоб не вдаритися головою об сволок, Варя пішла по дощатому настилу. Його зробив батько, щоб сушити цибулю, квасолю та кукурудзу, розсипавши городину на дошки. Навпомацки Варя знайшла комин, примостила за ним один мішок, принесла другий, з картоплею, ще один з картоплею, з лущеною кукурудзою. Зверху прикрила кожухом. Вона вже хотіла спускатися, як раптом згадала про криївку, яку зробила мати. Варя дісталася віконця у торці будинку, сіла навпочіпки, намацала дошки. Перша, друга, третя… Є! Дванадцята була на місці. Варя її перевірила – дошка трималася міцно. Усміхнувшись своїй таємниці, вона спустилася по драбині.

– Двері зачинила? – запитав батько.

– Так, – кивнула.

Варя подумала, що потрібно розповісти батькові про схованку, але щось її зупинило. Скоріш за все, батько про неї знав, то чи потрібно ворушити минуле та робити боляче?

А вночі пішов сніг. Великі лапаті клапті сипалися з неба на землю, ніби сама зима змилувалася над людьми, розірвала небесну подушку, маскуючи снігом людські сліди…