Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

Розділ 57

Не змогли Чорножукови зберегти всю городину. У корівнику таки знайшли схованку, витягли буряки, кошиками винесли з сараю, викинули на сани. Знаходили то там кілька картоплин, то в іншому місці – все забирали. Навіть вузлик із борошном не залишили, хоч як слізно Варя просила. Спорожнів льох, ніби там нічого й не було. Та справжнім горем стало вилучення свині. Варя вже не плакала, лише з сумом спостерігала, як спустошуються сараї, льох, комори. Активісти не погребували навіть курми, яких лишалося у господарстві кілька штук. Втішало тільки те, що не знайшли схованок у могилі та біля неї. Чи побували червоні швидьки на горищі сільради, Варя не знала. Ще гірші справи були у Марічки. Ридма ридаючи, подруга розповіла, що у них вилучили всю худобу за несплату податків у повному обсязі.

– Корову, – невтішно плакала Марічка, – останню нашу надію забрали! Що тепер робити? Як жити? – бідкалася вона.

Варя не знала, чим втішити подругу, лише пообіцяла по можливості давати молоко для маленької Сонечки. Сказала Марічка і те, що сам Михайло виводив корову з двору на налигачі.

– Він знущався з нас, – сказала Марічка, – обізвавши підкуркульниками куркуля Чорножукова.

Варя приклала палець до губ, показала очима у бік батька, «мовчи», мовляв, але було пізно. Руки Павла Серафимовича стислися в кулаки так, що побіліли суглоби. Він насупив брови та скривився, ніби його вдарили боляче-боляче. Так і скам’янів за столом: блідий, похмурий, занурений у себе.

– Тату, я піду проведу Марічку, – знайшлася Варя, бо подруга перестала плакати, лише розгублено кліпала очима.

Батько злегка здригнувся всім тілом, ніби прокинувся від сну.

– Іди, Варю, – хрипко сказав він, не підводячи очей. – Можеш довше побути у сусідів. Я сьогодні мав намір сходити з дітьми до Олі, повернуся, вкладу їх спати. Іди, не хвилюйся. Все буде добре.

– Може, і я з вами піду? – спитала вона, побоюючись залишати батька на самоті в такому стані.

– Я ж не сам лишаюся, – ніби прочитавши її думки, відповів батько. – Чи твої пустуни дозволять мені сумувати? – сказав він, і обличчя осяяла ледь помітна усмішка.

Трохи заспокоївшись, Варя пішла до Марічки. Вона і так мало з ким спілкувалася, а у селі новини щохвилини. Тільки й розмов, що про вилучення харчів. Виявляється, активісти забирали не тільки худобу в рахунок податків, а й сало з бодні.[24] Не гребували ні козами, ні вівцями, ні кролями. Якщо знаходили шматок м’яса – забирали. Вигребли все: картоплю, буряк, кукурудзу забирали і лущену, і у початках, і навіть кукурудзяне борошно. Виносили з хат навіть мішечки з сухарями. Варя дізналася, що у Андрія вилучили усе сало і м’ясо – ті нещодавно закололи порося, забрали корову і навіть підсвинка, якого родина збиралася догодувати до весни. Коли прийшли до Богдана Коляденка, знову залякували: «Або йди в актив, або все заберемо». Юнак сказав, що не може. Він до останнього сподівався, що у комсомольця і колгоспника не заберуть єдину годувальницю сестер-близнючок, трирічну дійну козу. Марно. Вилучили козу, половили курей і півня, повезли з двору під плач матері та перелякані крики дівчаток. Хто з людей відкрито погрожував активістам, хто слав навздогін прокльони комуністам і комсомольцям, а в основному селянами правив страх, вони страждали мовчки, знаючи, що вже ніяка сила не зупинить розгульних швидьків – на їхньому боці був закон, отже, і сила. Залякані люди дбали про одне: де сховати те, що залишилося, і що їсти завтра.

Варя засиділася допізна, слухаючи сільські новини.

– Ой, мені вже час! – схаменулася вона. – Бо Василь з дому вижене.

Марічка провела її до дверей.

– Не треба далі проводжати, – сказала Варя. – Тут недалечко, я швиденько добіжу.

Ясна морозна ніч була ряснозора. Варя поспішала додому, вслухаючись у свої кроки. Сніг під ногами рипів так, що, здавалося, від його скрипу йде луна.

Проходячи повз будинок із червоним прапором, Варя ковзнула поглядом по темних вікнах. Її мучило питання: чи не знайшли їхню криївку на горищі? Раптом непорушне зимове повітря сколихнув чийсь приглушений кашель за будинком сільради. Варя кинулася бігти і вже за мить була в безпеці. Зачинила за собою хвіртку, накинула гачок. Невже хтось із активістів здогадався про їхню схованку і вирішив поживитися потай від інших? Варя притислася спиною до стовпчика паркану, затамувала подих. Кров шуміла від хвилювання, але жінка стояла, не ворухнувшись. Пара від її гарячого дихання лягала дрібненьким інеєм на комір кожушка. Стояла дзвінка тиша. Невже їй здалося? Ні, вона ясно чула, як кашляв чоловік. Так, саме чоловік, а не жінка, Варя була певна. Якщо він сховався за хатою, то не буде ж він там стояти як укопаний до самого ранку? Здавалося, час завмер. Варя відчула, що від холоду починає труситися, а її брови взялися памороззю. Попри все, вирішила чекати до останнього. Раптом вона помітила за хатою, у тому ж місці, звідки чувся приглушений кашель, темну постать. Чоловік, крадучись, зробив кілька кроків уперед, сховався за ґанком. У Варі від страху похололо у грудях. Вона вже шкодувала, що вирішила вистежити незнайомця. Потрібно скоріше бігти, сховатися у батьковій хатинці. Вона не встигла поворухнутися, як чітко почула – по вулиці хтось йшов. Кроки швидко наближалися. І раптом, майже одночасно, почувся постріл і зойк людини на вулиці. Валя затулила рот рукою, щоб не закричати. Темна постать побігла зі схованки на вулицю, де було чути, як щось впало. Почувся ще один постріл і чіткий чоловічий здивований голос: «Ти?!» Варя відкинула гачок із хвіртки, визирнула на вулицю, але не встигла й оком змигнути, як людська постать швидко розчинилася у темряві. На снігу, обіч дороги, лежала людина. Варя метнулася до хати, щоб покликати батька, але раптом її блискавкою пронизала думка. Надто знайомим здався здивований голос, який скрикнув: «Ти?!»

Варя, забувши про страхи, підбігла до людини. Михайло! Так, на снігу, стікаючи кров’ю, лежав її брат. Його очі були розплющені, він важко дихав, і з грудей виривалося хрипіння.

«Батько!» – була її перша думка.