Розділ «ІІІ. Сорора»

— А й дійсно, як це вийшло, що на Землі вашій, — посмішка його стала трохи ширшою, — немає Бога єдиного? Отого неба з зірками, про яке ти, Єресіарху, так поетично тут висловлювався?

— Н-ну, — розпочав зопрівати Зоребор, — н-ну… Кажуть, що він є. Кажуть, що це лише прояви його бувають різні. — При слові „прояви” мавпа й людина синхронно напружились. — А, загалом, мені важко це роз‘яснювати. Бо вважаю, що людина має насамперед вірити в себе, а не в якесь там диво, що засіло на небесах. Адже людина сама має відповідати за свої вчинки, а не звалювати лукаво відповідальність за них на якусь там вищу істоту. Адже інакше краще вже просто з пелюшок просто на небо вознестися. Адже загалом…

— Загалом, Меру, Мечем Безсмертя їх і Вогнем Любові! — аж заревів Зайус. — Мечем і вогнем!.. Вогнем і мечем!!!

І кинув якийсь кровожерний погляд на шурхотливі ряди людських шкір, неймовірна кількість яких зникала в жовтій каламуті, що наповнювала собою усе це величезне приміщення з позолоченим магічним столиком на самій його середині.

Дивлячись знизу вгору, Богдан вловив якісь лиховісні вогники в очах Корнелії, що виблискували в прорізях маски. Щоправда, дивилася та не на слабкого супротивника, який в черговий раз опинився долі, а на нескінченні ряди опудал мавп, що похмуро оточували невеличкий ринг, розташований в самому центрі величезного приміщення.

Могло здатися, що по боках рингу завмерло ще два опудала, як би одне з них раптом не заворушилось, не перестрибнуло б відразу обома ногами через низеньку огорожу й не кинулось би до впалого Кременчука. І вогники в очах дівчини — Богдан міг заприсягтись в цьому! — набули певного презирливого забарвлення.

А Зоран, секундант капітана, вже допомагав йому звестися на ноги, швидкими порухами обмацуючи камуфляжне тіло на предмет ушкоджень. Зонам же, секундант Корнелії, згори, під прямим кутом зігнувши кість кошлатого лаписька, почухував собі маківку голови. Богдан в цей час відпльовувався від тирси, що втрапила до рота і все намагався, намагався підібрати вибитого меча, роздратовано відсторонюючи від себе Зорана. Тирса пахла м‘ятою і про це чомусь непереборно хотілося розповісти всьому світові. Тисячі опудал зверхньо спостерігали за ними. Згадки про людські шкіри останнім часом дещо потьмяніли й позагрузали в глибинах свідомості. Не до того зараз було Богданові, який ще жодного — жодного! — разу не зміг пробити захисту Корнелії. А та пробивала його власний граючи. От, кляте дівчисько!

— Та не заважай! — гучно вигукнув Кременчук, вже просто брутально відштовхуючи від себе остогидлого Зорана. — Давай-но ще раз, Корнелія! Я, здається, зрозумів свою помилку. — І раптом жалісно додав: — А, може, давай навкулачки? Я хоча й жінок не б‘ю, але…

— Але, але… — передражнила його дівчина. — А танцювати на прояві ти теж навкулачки з Охоронцями станеш? Та тебе ж відразу на вінегрет пошинкують! Збирай потім твою шкіру по клаптях.

І знову недобре зиркнула на Зорана. А той, не звертаючи на неї уваги, вивалив усі свої зуби-лопати, виродливо вивернувши слиняві губи в неоковирній посмішці, та й повернув свою пласку кошлату мармизу до Зонама:

— Слухай-но, друже! Звісно, Корнелія — найкраща танцюристка в людей. Але, може, і ми Єресіарха чомусь навчити можемо?

— Досить вже! — чомусь, як здалося Богданові, трохи перелякано гойднула Корнелія пір‘ями на масці. А потім повторила вже більш спокійніше: — Досить, кажу, на сьогодні. Зморився Єресіарх. Своє ви на святі отримаєте. Зморився Єресіарх. Тому зараз можете таки спробувати…

І затнулась. А Кременчукові саме в цю мить чомусь здалося, що секунданти їхні — не лише секунданти. А, може, й зовсім не секунданти. Розбиратися, втім, в цих розбіжностях він не став. Інші справи в нього були.

— Слухай-но, Корнелія, — спитав, насолоджуючись уже м‘ятним присмаком в роті і спостерігаючи за тим, як на іншому боці рингу Зорам і Зонам про щось тихо перешіптуються, майже цілком скидаючись на опудала, що завмерли довкіл, — слухай… — І раптом спитав зовсім про інше: — А чого ти завжди в масці ходиш?

Поставити, звісно, він хотів не це нетактовне запитання, але… Але капітанові й дійсно давно вже кортіло роздивитися обличчя цього витонченого створіння. „Гюльчитай, відкрий личко”, — так і вовтузилась в мозку бентежна фраза Петрухи з безсмертного „Білого сонця пустелі”.

Корнелія, втім, жодним чином не образилась. Вона лише знизала лискучими плечима й кинула:

— Не дочекаєшся. Це лише у вас, Єресіархів, жінки з відкритими обличчями ходять. Цілковите тобі безстидство!

Богдан ковзнув поглядом по високих грудях, пласкому животу, круто вигнутих стегнах, і хіба що руками не розвів, розуміючи усю відносність етичних норм та правил. Особливо для різнопланетних істот. Але чому майже завжди ця різниця потребує в якості доводів зміни форми, а не сутності?

— Не лише в Єресіархів таке от безстидство, — бовкнув, — відбувається. У нас, на Землі, до речі, теж. В певних кутках земної кулі.

Мавпи, що до того робили якісь загадкові паси, розгойдуючись з боку в бік, задоволено загурчали. Дівчина повільно присіла навпочіпки.