У бій за волю

Начальник гарнізону Мілігін вів Ганнусі слідство. Він не надто турбувався добором інструменту. Не було ні іголок під нігті, ні кліщів для виривання тіла, ні цвяхів, які забивали жертві у голову. Мілігін цього разу був «людяним». Він використав звичайний билень від ціпа. Це майже метровий дрючок в три пальці товстий, дуже твердого і в’язкого дерева, — грабовий або акаційний.

І так без зайвого знайомства розпочалося слідство…

— Де бандери?!… Ти працюєш з ними… Ти знаєш бункер. Розкажи все і ми відпустимо тебе додому. З ким з провідників ти зустрічаєшся?… Ну!!

— Не знаю… Не знаю… Я ні з ким не працюю… Я не знаю бандерів.

— Сука-а-а — заревів дико Мілігін. — Таку твою мать!! Ми маємо свідків! Де бандери?!!

— Я не знаю… Я ніколи не бачила бандерів…

— Не бачила?… Аха-ха-ха-ха!… Можна вмерти від сміху… Аха-ха-ха-ха!.. — зайшовся глузливо з злорадною вбивчою усмішкою Мілігін. — Не знаєш… А з ким працюєш, з ким ховаєшся від нас?!…

— Я не ховалася зовсім. Я працювала по людях. А де робила, там і заночувала.

— Не бреши, гадина!! Счас я тебе дам, бандеровская сволоч!! — Для більшого страху Мілігін перейшов на російську. З останнім словом він вихопив билень і з усієї сили вдарив дівчину по голові. Ганнуся впала непритомною. З голови потекла долівкою кров. Хустина і вишивка просякли наскрізь. З білих стали червоні, аж запеклися. Мілігін бив лежачу дівчину завченою чекістською хваткою, — озлоблено, безжально, з садизмом оскаженілої тварини. Він бив поки руки не зів’яли…

Нарешті кинув дрюк. Ганнуся мерцем лежала на підлозі. По всій спині і стегнах вся сорочка запеклася кров’ю. А юнка лежала бездиханна…

Мілігін наказав вилити на безпомічну жертву відро холодної води. Тіло здригнулося, дівчина відкрила очі…

— Що зі мною…? Де я…? — ледве чутно прошепотіла…

— А, сука, ти ещё жива?!… Ребьята! — до чекістів-солдат, — анука вигоните с нее бандеровский дух!… Сам закурив і вийшов на подвір’я. Чекістам двічі не треба було повторювати. Вони з насолодою виконували приказ, виконували в темпі безприкладного в світі деспотизму. Билень просяк наскрізь кров’ю. Навіть держак і той був залиплий кров’ю. Ганнуся знов упала в безпам’ять… З кожним ударом тіло імпульсивно здригалося, з кожним ударом збризкувала перестрашену і зблідлу класну кімнату гаряча юнацька кров з посіченими окрушинами дівочої шкіри…

Чекісти не спішили. Вони насолоджувались, вони задовільняли свої вічно голодні чекістські амбіції. А з-під стелі безсоромно, з єхидною усмішкою і зовсім незворушно дивився на цю кривавицю «великий друг і вчитель народів» Ленін. Відро холодної води знову привело Ганнусю до пам’яті. Так повторювалася звіряча сваволя наїзних банд до вечора. На ніч голодну і напівпритомну дівчину зачинили в шкільній пивниці, що була без вікон і в якій було навіяно повно снігу. На морозі в снігу перебула Ганнуся ту страшну ніч. Але вистояла. Один Бог знає, яка то була для дівчини ніч… І Він один допомагав її в тому, Він один підтримував її в той страшний смертельний час…

І ні слова не сказала юнка про підпілля, нікого не зрадила, нікого не «втопила». На противагу більшовицькій «грі» в нелюдське катування, Ганнуся протиставила бандерівську «гру» — силу волі, силу духа, безмежну любов до України, нескореність і незрадливість при найважчих муках аж до смерті. Так продовжувалось два тижні. Кожний день кривавий терор замінювало відро води і навпаки. Та найгірші муки витерпіла Ганнуська, коли слідство вів Романчук (Ткачишин) з Устя. Це було своєрідне, вишукане слідство. В той день Дмитро Феркалюк, що дижурив у школі нарахував п’ятдесят ударів бильнем…

— Люди добрі! Я сповідаюся перед Богом, Україною і перед Тобою, мій народе рідний! Перед вами я чиста, як сльоза. Моя кров змила з мене більшовицький бруд і очистила від скверни душу мою. Я падала безпам’ятно на долівку, кров і сльози розпікали мої рани, але я мовчала. На мене робив донос Капанюк Григорій, хай йому Бог про-стить, — він загинув у криївці… чи вимушено, чи доброї волі, — не знаю… Я не маю на нього зла, бо він уже на найвищім суді — Господнім. А Романчук (Ткачишин) перевершив усіх катів, які знущалися наді мною. П’ятдесят кривавих бильнів відрахував Феркалюк в той судний день. Напевно було б більше, та навіть деревині вже стало тої муки і він, напоєний кров’ю не витримав — розколовся натроє. Та Ткачишин примудрився таки докінчити слідство. Коли мене в черговий раз віділляли водою, я наче в мряці побачила перед собою вишкірене і бездушне обличчя тупого професійного ката. Романчук злорадно усміхався тримаючи в руках залізний шомпол на грані в розпеченій печі. Я зжахнулась… Невже?!… Та не вспіла я впорядкувати розсіяні, як курчата перед шулікою, обірвані думки, як він витягнув червоний розпечений дріт і став пекти мені все тіло, де тільки можна було. Кімната наповнилась шкрумом і смородом горіючого тіла… Я знову знепритомніла…

Прийшла до пам’яті вночі в пивниці. Ранком напівмертву винесли мене з пивниці і того дня звільнили. Але зайти я не мала сили… Привезли мене додому на фірі, строго наказавши мовчати.

— Що це? Що ви мені привезли?! — зжахнулася, не впізнавши мене рідна ненька.

— Не плачте, ненько, це я донечка ваша. Це ненько вся Україна наша така…

Не плачте… — Мати впала зімліла на землю.. І кожен день ранком і вечером ми з ненькою умлівали разом, коли перев’язували мені засохлі рани на всьому тілі. Бо певніше то була одна засохла рана на всьому тілі. Одного вечора зайшов до нас Боженко з Гуньком… Я лежала в ліжку, бо взагалі не вставала на землю. Боженко взяв мою руку, прослухав пульс і спитав, чому я не в лікарні? Я відмовилась, що, мовляв, їм скажу, що ви мене так понівечили… Боженко вийшов, а через день привів Філатова — напевно лікаря. Той сам мене розкрив і, глянувши побіжно на Боженка, сказав: «Смотри, что они с ней сделали! Мясо от костей отпадаєт, нарастает дикое мясо!»… І до мене: «Немедленно в больницу! А нет, то спустя два-три дня подохнеш. Поняла?…» І я вимушена була піти в лікарню. Старенький лікар Муринюк (дай йому, Боже, небо!) довго дивився на мене, важко хитав головою… А з розумних задуманих очей текли сльози…