У бій за волю

І тільки завдяки йому, його щирій опіці, добрим порадам, я сьогодні ще ступаю своїми ногами, ще дихаю… Та муки мої не закінчилися. Коли я трішки підлікувалася, мене знову звинуватили, що я шила синьожовті фани, які були вивішені по селах. Знову арештують, знову слідство і знову знущання. Вели не раз вішати і топити в Черемоші… І влаштували. Одного разу вже вели розстрілювати. По дорозі нас визволяють «бандерівці», жаліють нас і … знову допитують. Але я вже добре зрозуміла більшовицьку «школу» і, слава Богу, не зробила помилки. Тоді «наші» знову б’ють, що не хочу «своїм» нічого признатися. І так, б’ють більшовики і б’ють переодягнуті більшовики. Та не дізнавшись від мене нічого ніяким чином, мене направляють ріллею йти прямо й не оглядатися. Виникла думка, що вже кінець… Та було все одне мені, і я пішла полем… коли через певний час оглянулась, то чекістів уже не видно було ніде. Знову збита, розкривавлена пішла додому. Там чекала на мене моя страдниця, моя ненька і так, не володіючи ніякими доказами про мою підпільну роботу в ОУН-УПА, мене з гіркотою в душі відпускають на волю. Та зосталися на тілі великі не згладжені шрами кривавого бильня і Романчукового розпеченого шомпола. Та ще більші рани на душі ношу тепер при вільній Україні, за яку щоночі печуть мене важкі сліди більшовицького терору. І хто про це знає? Хто цікавився цим? Хто цікавився, як я живу сьогодні? Ніхто!!

Не спішіть осуджувати мене, люди! Не спішіть! Так, я сильна! Сильна духом безконечно!

Мене не треба жаліти, але не треба й осуджувати! Якби я не сильна духом, я б розкололася давно, виказала б, зрадила, продала! Але я вистояла! І мало хто вистояв так… Мало хто. Що б тіло відпадало від кості від розпеченого шомпола, щоби два тижні бути в справжньому пеклі і не зрадити, не сказати і слова, — на це спосібні одиниці! А чи ви знаєте, що я маю за це?… Я сьогодні і не маю за це нічого!!! Маю тільки по мужу пенсію в сумі… Сто вісім тисяч!… І я звертаюся до вас, люди, як я повинна прожити за таку пенсію?!…

І навіть в такій ситуації я готова сьогодні віддати останню сорочку, щоби зберегти тільки нашу державність. А люди, які шматували нашу тіло і душу, які упивалися нашою кров’ю, плювали на Христа, на святу церкву, на віру й націю, плювали на рідний прапор, на золотий тризуб, помагали Росії душити і топтати ногами все українське, — найбагатшу мову, пісню, національну свідомість, ходили з автоматами і утверджували «единую недилимую», одержують до півтора міліони купонів пенсії. І їм льготи і права, бо вони ветерани, вони визволяли Україну від фашизму… Але який фашизм натомість принесли, того ніхто не питає! Україна стала інкубатором комуністичної псевдоідеології на практиці. Коли бувший член КПУ сьогодні так живе, як ніколи навіть при комуністичній владі, і він ще невдоволений… А в мене – 108 тисяч і я повинна бути вдоволена. Та ж чи то треба було великої мудрості, щоб вступити в компартію? Плюнути на все святе, рідне, а сьогодні кинути комбілет і сказати – я демократ!

А завтра сказати: я знову комуніст. А післязавтра — турок, монгол, чи негр… Кому що треба!

Та ж то не було важко зробити! Але наша велика національна свідо-мість, хто її мав, не дозволяла нам цього. Ідея України для нас безкрая, чиста і невмируща. Це в серцях звичайних селян, в серцях того просто-го, але вірного народу. У вищих, освічених ешелонах не так. Там боро-тьба за владу! І ніхто і ніколи не віддасть її добровільно, починаючи від розколотої роками ОУН. Кожна ОУН є зараз сама собі партія. Кож-на будує сама собі Україну. Чому? Бо тут спрацьовує найперше акт бо-жества. Кожний хоче керувати, мати владу в руках, і ніхто не хоче ін-шому підпорядкуватися. Зарозумілість і верховенство роздирають і бу-дуть роздирати нас ще довго. Розділені на партії і партійки, виконують не свої обов’язки. Я проста селянка і міряю світ своїм простим селян-ським розумом. Український народ від природи демократичний. Ми ні на кого не нападаємо, не завойовуємо. Ми все життя оборонялись, від-стоювали свою незалежність. Ми і надалі повинні бути демократами, але наш демократизм мусить проходити через призму чисто націона-льного. Без такого національного стимулу наше існування, особливо зараз, просто не можливе! Нам зараз необхідно, як сонце, як вода, два найважливіші фактори: Любов і національна свідомість. Любов до Бога і України. Любов до батька й матері. Любов до друга, дружини, дітей, любов до всього, — сонця, землі, травинки, зірок, всесвіту. Згадаймо, як про неї писав німецький поет Шіллер:

«… Любовь двигает колеса

Вечных мировых часов,

Свет рождает из хаоса,

Мир рождает из оков…»

В національній свідомості тісно сплетені духовні багатства: хто ми? Наша історія, наш менталітет. Хто наш ворог? Що потрібно нам для утвердження, як нації? Наше виховання відносно світу.

— Національне спрямування українських шкіл? І аж коли ми все це надбаємо, в собі назавжди запрограмуємо, утвердимось, аж тоді ми можемо іти у світ між народи інших утверджень, нас вже ніхто не переможе, ніхто не зіпхне з нашого шляху. Ми будемо твердо стояти на рідних позиціях і працювати тільки для України. Увійдемо в коло всіх рівноправних миролюбних народів світу з любов’ю, добром, злагодою.

І прославимо Господа Всевишнього всіма мовами світу і однією великою і чистою любов’ю.

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

ДОПОВІДЬ

до 52-ої річниці створення УПА

«… Мені однаково, чи буду

я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде