У бій за волю

— Вуйцьо тобі другу неньку купить… Не плач, Марічко, не плач…

— Не хочу другої… Не хочу-у-у! — Захлиналося дитя. — Я хочу мої неньки, хочу цеї файної… — Та й показувала пальчиком в домовину, де спала вічним сном її «файна» рідна ненька…

Після похорону перемучене дитя заснуло. Через сон Марічка усміхалася, бо рідна ненька гойдала її на теплих материнських руках і співала Марічці її улюблені співаночки-колисаночки…

Виховувалася Марічка у вуйка, маминого брата. Насправді дитина була наймичкою. Дні і ночі коротала в чужих людей. Батька не пам’ятає, а ненька давно вже лежить в могилі… Залишилася змалечку круглою сиротою.

Та прийшли інші часи, часи грамоти, самоосвіти. Марічка трохи в школі, більше самотужки вивчає грамоту. Вже добре писала, читала. Згодом тайком вечорами читає історію свого поневоленого народу — велику історію України. В юнацькій душі поступово місце рідної неньки на всю широчінь її допитливого розуму, на всю глибину юної свідомості врочисто і назавжди вступає образ другої матері, неповторної у віках всеперемагаючий дух Матері України. Марічка не мислить себе поза цим безсмертним розумінням.

І в такому розумовому положенні, в такому самоосвітньому понятті застають Кобевко Марію 1944—1946 роки, — роки великих визвольних змагань за волю занедбаного, національно і соціально пригнобленого українського народу. Марічка душею і тілом віддається цій боротьбі, з головою поринає в шалений вир, в бездонний крутіж роботи на національному ґрунті. З ранніх років пов’язує все своє існування, все своє майбутнє з підпільною Організацією Українських Націоналістів. В цій чисто національній з суто демократичними засадами кухні Марічка вбачає єдину мету до визволення. А клич: «Воля народам — воля людині!» надихає її на беззастережну боротьбу супроти найжорстокішої тиранії світу — російської. В підпіллі одержує кличку «Сирітка». Вона використовує напівлегальне становище і активно включається в підпільну роботу. На її сумлінні найвідповідальніший відтинок роботи – зв’язок. Вона пов’язує боївку з боївкою, провід з проводом, різні політичні, організаційні, господарські відділи, групи спецпризначення, поодинокі строго секретні донесення Служби Безпеки.

Опергрупи не раз зустрічали Марічку в своїм, сусідніх селах, але, не маючи достовірних даних і не знаючи в обличчя, не чіпали юнку, хоча вже шукали її. Одного надвечір’я зовсім випадково зустрілася з начальником «ястребків» односельчанином Квасняком Петром.

— А-а-а! Ану ходи, Маріє, сюди… Ми тебе вже шукаємо. Є дані, що ти знаєшся з бандерівцями… Пішли до сільської ради! — наказав. Дівчина просилася, мовляв, нас ніхто чужий не бачить, я не знаю нікого, бігме, вуйку, Петре, не знаю. Відпустіть, я піду собі з села. І ніхто більше не побачить мене… Я виїду кудись на роботу… Пробувала навіть жартувати. Та нічого не допомагало. З ослячою впертістю злий яничар під силою зброї привів дівчину в сільську раду, а звідти в гарнізон, що поміщався в класних кімнатах школи. Там знаходилися вже знайомі дівчата, що були арештовані раніше за участь в ОУН. За прикладом начальника гарнізону Єрмоленка та майора П’янкова більшовицькі авантюрники в червоних пагонах знущалися з Марічки. Знущалися морально і фізично.

Великою жорстокістю відзначався «яструбок» Романчук з Устя. Він навіть великодушно дозволяв в’язням цілувати йому ноги.

Жорстокості не було краю. Били кийками, били шомполами. Шомпол розпікали на червоно і випалювали дівчатам на тілі тавро. Коли людина непритомніла, піднімали за ноги догори і заливали водою ніс. Деспоти застосовували й інші методи червоної терористичної школи.

І сьогодні ще живе учасниця нелюдських знущань Романюк Ганна Іванівна, в котрої ще й досі на тілі червоні, зарубцьовані вже часом рани, випечені колись московськими і своїми яничарами-катами.

Не змогла «Сирітка» видержати нелюдські знущання. Вона вирішила звільнити себе від психічних і болісних тілесних мук назавжди. А коли тихо шепнули її дівчата, що в селі на обочині дороги біля сільської ради лежать упокоєні чотири юнаки, чотири розірвані гранатами Марійчині друзі по підпільній праці, вона ходила наче заворожена. І коли на слідуючий день чекісти заставили дівчину наводити порядки в кімнатах, вона, не довго думаючи, сходить на другий поверх, на ходу пращається з дівчатами, що працювали внизу, і тихо, але рішуче підходить до вікна другого поверху.

— Господи, прости твою «Сирітку»… Прости мій нерозсудний вчинок, мій болісний гріх, але я більше не можу… Спокутую свій гріх в іншому, Твоєму, Боже, потойбічному світі… Де немає вже муки, немає страху, … не буде вже ні болізни ні печалі, а буде тільки життя вічне…

Ненько моя найдорожча, я вже йду до тебе, я йду, ненечко-о-о!! Зустрічай свою доню-сирітку… Зустрічай… — Ще кілька секунд… молилась. Зненацька напружилась всім тілом, в очах зблиснув якийсь неприродний подив, — вони горіли вогнем непорочності… Тихо відчинила вікно…

— Україно моя, світе ясний! «Сирітка» покидає Тебе, мій раю тихий… Прости її… Я буду й там день і ніч молитись за Тебе, за твій нерозумний зацькований народ… «Сирітка» буде молитись за тебе, Україно… — Раптом стала у відчинене вікно і з словами? «Слава Україні!» блискавично шугнула вниз головою на цементний підмурівок будинку… Та не померла дівчина відразу. Її непритомну з розбитою головою негайно відправили в районну лікарню. Під пильним наглядом чекістів її хотіли вилікувати для дальшого слідства і ще більших тортур. Але Господь вивільнив Марічку від мук назавжди. Через місяць «Сирітка» упокоїлася. Вона лежала непорочна і не зломлена в часі. Ледь усміхнені уста шептали: «Ненечко-о! Я йду до тебе-е-е! … Іду-у-у…

… З високості сяяв золотий Тризуб на тілі голубого неба. То вітала «Сирітку» вже вільна Україна, за волю-долю якої Марічка без вагань віддала своє життя…

ДВА ТИЖНІ В ПЕКЛІ

Ганнуся вже з літа вимушена була ховатися. Чекісти посилено шукали її по всьому селі і за його межами. Хтось давав явні докази, точні свідчення співпраці з підпіллям. Але хто?… Ні на кого не падало підозріння, сумнів… Вже всіх непевних людей перерахувала в Залуччі, але вказати з певністю не наважилась ні на кого. Але все таки хто?! Та ж доказ свідчив про безперервні пошуки гарнізону, «ястрибків», підісланих до Ганнусі агентів. Ховалася вже більше півроку, бо рідна хата була так простріляна засідками, що про відвідини родини не було й мови. Але на таке велике свято, на Йордан, Ганнуся не втрималася. Навіть на Святу Вечерю не підійшла додому, до неньки рідної… А на Йордан чомусь зважилась… Понадіялась на своїх людей, може, хоч сьогодні схаменуться, згадають Господа в серці і так знімуть засідку — хоч сьогодні стануть людьми…

Але в прокажених більшовицьких серцях нічого людського вже не було. Сталінською отрутою витравили з їх сердець все людське, — любов, жаль, совість. А замість цієї Господньої доброти створили червону порожнечу, щоб наповнити її сатанинськими відходами — ненавистю, пімстою, зрадою, чорною злобою і нацькованим братовбивством і не вспіла Ганнуся переступити поріг рідної хати, як пекельна московська зграя оточила щільним кільцем подвір’я і з диким гарчанням і вискаленими зубами зв’язали бідну дівчину і поволокли на гарнізон, що знаходився в будинку Задунайської школи. Німою пусткою зісталася хатина, подвір’я. Сирітськими болями і кров’ю розбитого неньчиного серця споліскувала рідні пороги похилена тінь рідної матері…

— То що ж це таке?! … То що ж це твориться, люди добрі, на цьому божевільному світі?!… — ридала німа пустка заплаканими вікнами…