У бій за волю

Це був гімн народу, що в розпуці і цілком свідомо жертвував своїм життям, — і душу, і тіло за свій рідний Край, за козацький звичай, за свою перемогу… І враз зірвалася в середині криївки зв’язка гранат. Страшний вибух струсонув стелю і кинув її на розірвані тіла мучеників. А за хвилину впав туди весь дах дощенту згорілої стайні…

Згодом відкопали всі чотири трупи і потягнули їх на головну дорогу біля с/ради. Так, напоказ і пострах всьому селу, всій Західній Україні, лежали роздерті, пошматовані тіла юних героїв чотири доби. І нарешті сільська рада розпорядилася закопати трупи в кутку старого цвинтаря в спільній могилці. І зрівняли землю, щоби і сліду їх не залишилося в народній пам’яті. Та пам’ять народна щедра, — вона незгасна, вона вічна, як вічна слава України.

Господиню дому арештували і засудили на десять років каторги з відбуванням в холодних просторах голодного Сибіру. І не раз ламала собі в розпуці голову Марія над великою тайною душогубства…

— То хто ж видав тебе на смерть, мій скошений цвіте, хто встромив кривавий ніж в твоє серце моя Україно?! Та й чи забере жорстокий час з собою в могилу тайну зради, запроданства?… А чи викаже душогуба і в залізі поведе його колись на суд правди, на суд справедливості?!…

«ІВАСЬ»

Ще змалечку готувала йому доля нелегке життя. Ще змалечку годувала вона його любов’ю до рідного Краю, ще змалечку Господь обдарував юнака чуттям пізнання переваги добра над злом, любові над ненавистю. Дмитрик закінчував шостий клас. Навчання давалося йому легко. Живий і сміливий розум ще по-дитячому несміло виглядав з-за синьоокої голубизни, що ховалася за тином чорних і по-дівочому довгих вій. Родився вродливим. Вже в шостому класі всі дівчата задивлялися на Дмитрика. Та йому було байдуже. Він безжурно випасав над Черемошем овець, виводив долинами козацьких та стрілецьких пісень, що навчився ще в діда, проводив з хлопцями дерев’яні бої, де завжди виступав по стороні скривджених. Вроджена кмітливість робила його навіть серйозним, думаючим. Вона виділяла його серед чималого гурту сільської молоді. Багато начувся оповідань серед однолітків про українських партизанів-бандерівців, що ведуть бої проти московських окупантів. Навіть інколи вечорами бачив озброєних людей, що переходили селом.

— Тату… — чекаючи вечері запитував.

— Чого тобі, Дмитрику?

— А хто то є, що ходять вночі озброєні? Чому вони ходять вночі, а не вдень?

— То солдати, армійці. — Батько не хотів посвячувати ще не зрілого сина в цю історичну таїну. Але під пильним, якимсь незбагненно бажаним і широким синівським поглядом не втримався.

— Дмитрику, я скажу тобі, але знай, ні звуку нікому. Чуєш?! Бо один необережний звук, слово, і ми, старенькі, будемо вивезені у Сибір на каторгу… — Батькові слова реп’яхами вчепилися в юне серце: «Чому? За що в Сибір? Що ми кому поганого зробили? Та ж не ми прийшли до них розказувати, а вони до нас. Не ми забираємо в них, а вони в нас». То ми не маємо права навіть захистити себе? Чому ми мусимо мовчати? Чому?! — Він боляче заглянув батькові у вічі.

— Сину, важка недоля впала на нашу землю. Вороги, сталінські наймити силою вдерлися до нас. Повернули нас в рабів. Захопили все наше багатство, поступово нищать нашу рідну мову, насильно повернули нас в свою, російську православну віру. А ці молоді хлопці, що ходять вночі озброєні, встали на захист нашої волі, правди, нашої української віри. Їх ненавидять люті наші вороги-московити. Вони підкупом, зрадою стараються їх знищити, а нас поступово повивозити в холодний Сибір на муки. Тому ми всіма силами повинні допомагати цим людям, їхній підпільній організації, яка зветься, синку, організацією Українських Націоналістів.

— Батьку, а що я можу зробити для них? Чим допомогти їм?

Батько непримітно витер рукавом обличчя. Сльози радості закрутилися в очах. Він обняв, пригорнув до грудей головку сина і цілував…

— Багато можеш, дитино. Найперше допоможеш вже тим, що коли і де б ти не зустрів цих сміливих людей, не кажи нікому-нікому про це! Хай то буде твоя велика тайна. А друга, синку, тайна, — якщо десь побачиш червонопагонників, найскоріше, негайно повідомити мені це буде найбільший поки що твій вклад у нашу спільну працю для нашого народу, для України.

Дмитрик випростався. Ще незміцнілими руками обняв батька за шию і всюди-всюди розцілував.

— Добре, я все зроблю, як кажеш. Обличчя сина зробилося не по-дитячому серйозним. Густі бровенята розлетілися крильцями навсебіч, вольові губи ціпко зімкнулися, — в думці він давав батькові клятву.

Та й не забарилася поміч Дмитрика. Поганяючи надвечір’ям з пасовиська корівок, він запримітив у лузі за селом чималу групу військових, що непримітно розсипалися і затаїлися в кущах.

Зовні спокійний, він з непідробною настирливістю підганяв худібку. Надворі зовсім посутеніло. Впустивши корівок на подвір’я, прожогом кинувся за батьком.

— Ма, а де татко?