У бій за волю

— А що таке?

Чому ти якийсь стривожений?

— Нічого… А де тато?

— Немає вдома. Прийде пізніше.

Дмитрик довго не роздумував. Він твердо вирішив діяти самому. Зопалу вибіг на вулицю: — Що робити?! Батька немає, кому довіритись?! — А час невблаганно біг, час летів… Хлопець вибіг на ледь примітну стежку, що вела навпростець в луги, до Черемоша. Раптом зупинився.

Та ж десь там, в кінці поля більшовицька засідка… Що робити?!…

З оціпеніння вивів його легкий шурхіт кроків, що наближалися з села. Дмитрик відскочив у бік. Прямо на нього обережно ступали люди. Один за одним через кілька кроків, через певний проміжок. На плечах наперевіс автомати. Коли порівнялися з ним, хлопець зважився:

— Люди!… — стишено. Тут же всі залягли. І тиша…

— Хто? Кличка! — Дмитрик перестрашився, — руки й ноги тремтіли, зуби вибивали коломийки, а висхлий раптом язик десь далеко застряг у горлі.

— Люди, не йдіть далі… Там засідка… — ледве вимовив. Батько впізнав тремтячий голос сина.

— Дмитрику! — шепотом, — підійди ближче. — Хлопець підліз на ліктях до переднього. Батько супроводжував боївку.

— Сину, в твоїй юній особі Всевишній зіслав нам спасіння… — Батько поцілував сина. Всі тихцем встали і направились в протилежну сторону. Коли прощалися ген вище за бродом по другий стороні Черемошу, провідник міцно потиснув руку Дмитрикові:

— Цього разу, юначе, ми в довгу перед тобою. Щиро дякуємо від імені всієї боївки, від імені УПА за смілість, відвагу, за любов до свого народу. Рости на славу України!

— Дякую… — ледве вимовив…

Батько передав боївку по зв’язку. Додому поверталися разом. Поверталися горді, щасливі, радісні. І ще не раз ставав Дмитрик у великій пригоді партизанам-бандерівцям. Та одначе згодом свої перевертні-донощики вислідили його і донесли в НКВС. Більшовики всіма силами намагалися зловити хлопця. А тому він змушений був зійти через певний час в підпілля, на нелегальне становище, як розвідник СБ під кличкою «Івась». Провід УПА направляв здібного юнака в Карпати на навчання, але настирливий хлопець категорично відмовився. Він бачив своє місце тут, в рядах вояків рідної боївки.

В 1948-му році шістнацятирічний «Івась» виконує дуже складний атентат. В селі, крім групи військових та уповноважених району, організовано групу «ястребків» з ліво нахиленої молоді. Начальником батальйону поставлено сільського активіста Гунька Петра Івановича. Це був справжній терорист, справжній деспот для села. Найчорніші акції виконував проти односельчан. Жорстокість людини не знала меж. Він міг безкарно побити, чи навіть вбити односельця. На кожному кроці ходив з охороною. Навіть в туалет без зброї не виходив.

І ось «Івась» добровільно виходить на двобій з лютим катом села. Вивчивши досконало всі обставини, що оточували майбутню мету, він непомітно влізає на стрих гарнізону, де постійно знаходиться Гунько. Дві доби пробув на стриху «Івась». І настав час кари Господньої. Ранком, ще роздягнений без конвоя вийшов Петро в туалет. За поясом пістоль. З стриху через вікно добре проглядалася вся окружність. Звівши автомат, «Івась» спокійно прицілився. Пролунав єдиний вистріл. В ту ж мить юнак скочив на землю і, зовні спокійний, пройшов у луг. За його прикриттям брів через рівчаки з водою, — губив слід.

В незамітній хатині на краю села пробув до вечора. А там нічка, як сестричка, — і пригорнула, і нагодувала, і схоронила юнака. Прийнявши єдиний вистріл за витівку Гунька, які він часто з нічого створював, гарнізон запізно кинувся навздогін, так і нічого не впіймавши. Зате село відітхнуло з полегкістю від злобних кривд.

Більше чотирьох років вів запеклу боротьбу з окупантами Дмитрик-«Івась». Більше чотирьох років на кожному кроці чигало на нього дуло чужого автомата. І в 1949-му році, в лютому місяці, не стало в живих юного месника, вірного сина України. В селі Підвисоке знайшов свій пристанівок юнак. Обороняючись до останнього набою, він був навічно прикутий ворожими кулями до рідної землі. Вмираючим поглядом востаннє обняв всю Україну в кайдани закуту. І в останню мить відчув міцний потиск дружньої руки:

— І цього разу ми в довгу перед тобою, юначе. Від імені всієї боївки, від імені проводу УПА ми щиро вдячні, що не посоромив нашої слави, що не впав перед ворогами на коліна… Вічна слава героям! Вічна слава Україні!